За чверть до восьмої він почув гуркіт автомобіля. З його серця спав важкий тягар; він поспішив униз. Дочка вийшла з машини — бліда, дуже стомлена, але жива й здорова. Він зустрів її в холі.
— Я боявся за тебе. Де ти була?
— У Робін-Гілі. Вибач, татусю. Мені треба було побувати там. Я розкажу тобі потім.
І, мимохідь поцілувавши його, вона побігла нагору.
Сомс чекав у вітальні. В Робін-Гілі! Що це передвіщає? Розмовляти на цю тему за обідом не годилося — лакей був надто делікатна людина. Нервове напруження, пережите Сомсом, і радість, що Флер вернулася неушкоджена, послабили його рішучість засудити її вчинок або перешкодити їй зробити те, що вона задумала; поринувши в дрімотне заціпеніння, він чекав її розповіді. Життя — дивна річ. Ось він дожив до шістдесяти п'яти років, і виявляється, що не вміє бути господарем становища, хоч цілих сорок років витратив на те, щоб забезпечити собі добробут, — завжди трапиться якась халепа, що виходить за передбачені рамки! В кишені його смокінга лежить лист від Аннет. Вона повернеться через два тижні. Він зовсім не знає, що вона там робила. І він радий, що не знає. Без неї йому було легше. Як з очей, так і з думки! А тепер вона повертається. Ще один клопіт! І він прогавив Крома-старшого, що належав Болдербі, — його перехопив Думетріус, а все через те, що його заморочив отой анонімний лист. Нишком поглядаючи на дочку, він помітив напружений вираз на її обличчі, наче вона теж дивиться на картину, якої не може придбати. Він майже шкодував, що минули воєнні часи. Турботи тоді якось не так турбували. З лагідного голосу дочки, її виразу обличчя Сомс відчував, що їй чогось треба від нього, проте не був певен, чи розумно буде дати те, що вона хоче. Він відсунув від себе, не скуштувавши, закуску і навіть закурив за компанію з Флер сигарету.
Після обіду вона ввімкнула електричну піанолу. І Сомс приготувався до найгіршого, коли дівчина сіла на м'який стільчик біля його ніг і взяла його за руку.
— Тату, ти ж у мене такий добрий. Мені треба було побачити Джона — він мені написав листа. Він спробує умовити свою матір. Але я поміркувала і зрозуміла: насправді все в твоїх руках, тату. Якби ти зміг переконати її, що це аж ніяк не означатиме повернення до минулого! Що я залишуся твоєю дочкою, а Джон залишиться її сином; що тобі не треба буде зустрічатися з ним або з нею, а їй ніколи не треба буде зустрічатися з тобою чи зі мною! Тільки ти можеш переконати її, тату, бо тільки ти можеш пообіцяти їй це. Адже ніхто не може обіцяти за іншого. Тобі ж не буде надто незручно побачитися з нею один-єдиний раз — тепер, коли Джонів батько помер, — правда ж ні?
— Надто незручно? — повторив Сомс. — Це справжнє безглуздя!
— Знаєш, — сказала Флер, не підводячи очей, — насправді ти охоче побачився б із нею.
Сомс мовчав. Вона висловила таку глибоку правду, що він просто не міг її визнати. Флер переплела його пальці своїми; гарячі, тонкі, нетерплячі, вчепилися вони в його руку. Ця дівчина, його дочка, проб'є собі дорогу навіть крізь кам'яний мур!
— Що мені робити, якщо ти не згодишся, тату? — спитала вона дуже лагідно.
— Для твого щастя я зроблю все, що завгодно, — відповів Сомс, — але це не дасть тобі щастя.
— Ні, дасть!
— Це тільки розворушить минуле, — сказав він похмуро.
— Але ж воно вже й так розворушене. Тепер треба, щоб усе заспокоїлося. Нехай вона зрозуміє, що йдеться тільки про нас із Джоном, що ця справа немає нічого спільного ні з твоїм життям, ні з її. Ти можеш зробити це, тату, я знаю, що можеш.
— У такому разі ти знаєш дуже багато, — була похмура відповідь.
— Якщо ти нам допоможеш, ми з Джоном почекаємо рік, два роки, якщо схочеш.
— Мені здається, — тихо мовив Сомс, — тобі зовсім байдуже до того, що відчуваю я.
Флер притисла його руку до своєї щоки.
— Ні, не байдуже, татусю. Але ж ти не хочеш, щоб я була страшенно нещасна.
Як вона підлещується, щоб домогтися свого! І хоч він з усіх сил намагався повірити, що їй справді не байдуже до нього, а проте не був цього певен, ні, не був. Їй не байдуже тільки до того хлопця! То навіщо ж йому допомагати їй, щоб вона заволоділа тим хлопцем, який убиває її любов до нього самого? Навіщо? За законами Форсайтів це справжня дурість! З цього не матимеш ніякої користі, ніякої! Віддати її тому хлопцеві! Передати у ворожий табір, під вплив жінки, яка так образила його! Повільно й неминуче він утратить цю квітку свого життя! І раптом він відчув, що його рука змокріла. Його серце болісно стислося. Йому нестерпно, що вона плаче. Він швидко поклав на її руку свою другу руку, але й на неї капнула сльоза. Ні, він більше не може!
— Ну ж бо, ну, — сказав він. — Я поміркую і зроблю, що зможу. Ну, заспокойся!
Якщо це потрібно для її щастя, то, виходить, потрібно; він не може відмовитись допомогти їй. І щоб вона не почала дякувати, він устав і рушив до піаноли — надто гучна музика! Поки він підходив, пластинка дограла і почулося тихе шипіння. Де та музична скринька його дитинства! «Мелодія кузні», «Келих доброго вина»— Сомс завжди почував себе нещасним, коли мати в неділю вдень заводила ту музику. І ось знову така самісінька машина, тільки більша й дорожча, і тепер вона грає: «Шалені, шалені жінки!» і «Свято полісмена», і він уже не в чорному оксамитовому костюмчику з небесно-блакитним комірцем. «Профон має слушність, — промайнула думка — все це пусте. Ми йдемо до могили!» І, виголосивши подумки це дивовижне зауваження, він вийшов.
Того вечора він більше не бачив Флер. Але за сніданком її очі стежили за ним з благанням, від якого він не міг сховатись та й не намагався. Ні! Він уже вирішив пройти крізь ці тортури. Він поїде в Робін-Гіл — у дім, з яким пов'язано стільки спогадів. Приємний спогад — останній! Про те, як він приїхав туди, щоб у батька того хлопця відібрати Айріні, погрожуючи їй розлученням. Відтоді йому часто спадало на думку, що своїм приїздом він тільки скріпив їхній союз. А тепер він збирається скріпити союз цього хлопця з своєю дочкою. «Не знаю, за які гріхи, — думав він, — мені доводиться все це терпіти!» До Лондона він їхав поїздом, там пересів на другий поїзд, а від станції пішов пішки дорогою, що тяглася вгору довгим схилом між живоплотами і за останні тридцять років, наскільки він пригадував, майже не змінилася. Дивно — так близько від Лондона! Очевидно, є ще люди, які тримаються за землю. Це міркування заспокоїло його, коли він ішов між високими живоплотами поволі, щоб не перегрітися, хоч день був прохолодний. Хай там що, а в землі є щось реальне, її не зрушиш із місця. Земля й гарні картини! Ціни на них можуть трохи коливатися, але загалом завжди зростають — за них варто триматися в світі, де так багато нереального, дешевих будівель, мінливих мод, де панує настрій: «Сьогодні ми є, а завтра нас не стане». Французи, мабуть, таки мають слушність зі своїм селянським землеволодінням, хоч він і невисокої думки про французів. Власний клапоть землі! В цьому є щось надійне! Йому доводилося чути, як селян-власників називають «затятими селюками»; а молодий Монт якось назвав свого батька «затятим читачем «Морнінг пост»— от нечемний хлопчисько! У світі є багато гіршого, ніж бути затятим або читати «Морнінг пост». Є ще й Профон і такі, як він, і всі оті лейбористи, і горласті політикани, і «Шалені, шалені жінки!» І раптом Сомс відчув, що слабне, що його кидає в жар і трусить. Нервове збудження перед зустріччю! Як сказала б тітонька Джулі, цитуючи Пишного Доссета, його нерви «геть перенатужились». Між деревами вже виднів будинок, той самий будинок, за спорудженням якого він стежив, бажаючи зробити його оселею для себе і для цієї жінки, котра за велінням примхливої долі зрештою оселилася в ньому з іншим! Він почав думати про Думетріуса, про облігації внутрішньої позики та про інші способи вкладати капітал. Йому нізащо не можна зустрітися з нею в такому збудженому стані; адже він втілює собою для неї день страшного суду на землі, наче цей суд вершитиметься тут, а не на небі; адже він — уособлення законної власності, а вона — втілення злочинної краси. Його гідність вимагає безсторонності, коли він виконуватиме свою місію — з'єднати навіки їхніх дітей, котрі, якби вона поводилася пристойно, були б рідним братом і сестрою. Ця набридла мелодія «Шалені, шалені жінки!» звучала у нього в голові і дратувала його — дратувала тому, що мелодії, як правило, в його голові не звучали. Минаючи ряд тополь перед будинком, він подумав: «Як вони виросли: адже це я їх посадив».