Почувши про Робін-Гіл, Свізін витріщив очі: для його коней то був неблизький шлях, і він звик обідати о пів на восьму, до того як у клубі збереться багато людей; новий шеф-кухар приділяє більше уваги раннім обідам — ледащо, та й годі!
Проте він залюбки подивився б на будинок. Така річ, як будинок, цікавила кожного Форсайта, а надто Форсайта, котрий мав колись справу з аукціонами. Зрештою він сказав, що відстань — пусте. Коли він був молодший, то багато років жив у Річмонді, — тримав екіпаж і пару коней і кожнісінький день їздив у Сіті. Його прозвали «Форсайт четвернею»! Його фаетон і коней знали від Гайд-парку до «Зірки й підв'язки». Герцог Н. хотів їх у нього перекупити, ладен був заплатити подвійну ціну, але він не погодився, бо сам тямить, що хороше, а що ні, правда ж? Його чисто виголене квадратне старече обличчя гордо надулося, він покрутив підпертою стоячим комірцем головою, наче індик, що пиндючиться, настовбурчивши пір'я.
Яка чарівна жінка! Він довго змальовував її сукню тітоньці Джулі — шокована його виразами, вона нажахано сплескувала руками.
Сукня облягала її щільно, наче шкіра, туго, як на барабані, йому подобається, коли жінка доладна, мов лялечка, — не те що якесь там незграбне опудало. Він утупився в місіс Септімус Смолл, що була дуже схожа на Джеймса — така сама довготелеса і сухорлява.
— У неї є стиль, — провадив Свізін. — Така жінка до пари самому королю! І до того ж вона нітрохи не хизується!
— Вона, здається, зовсім зачарувала тебе, — спроквола мовила із свого кутка тітонька Гестер.
Свізін чудово все чув, коли на нього нападали.
— Що таке? — вигукнув він. Я сам тямлю, де гарна, жінка, а де ні. Скажу прямо: я не знаю такого молодика, що був би їй до пари. Може, ти… знаєш, ну ж бо, може… ти… знаєш!
— Отакої! — промимрила тітонька Гестер. — Спитай краще Джулі.
Проте ще задовго до Робін-Гіла Свізіна з незвички до свіжого повітря почало страшенно хилити на сон, він правив кіньми, заплющивши очі, і якби не набута протягом довгого життя звичка, то його велике огрядне тіло похилилося б набік.
Босіні їх уже чекав, і всі троє зайшли в будинок: Свізін попереду, крутячи дебелого ротангового ціпка з золотою головкою, якого сунув йому в руку Адольф, — від довгого непорушного сидіння у Свізіна німіли коліна. Він накинув на себе підбите хутром пальто, щоб уберегтися від протягу в незакінченому будинку.
— Сходи дуже гарні! — сказав він. — Як у справжньому замку! Треба поставити тут дві-три статуї! — Він завмер між колонами біля дверей, що вели до внутрішнього дворика, й запитально простяг палицю. — Що тут має бути — в цьому вестибюлі, чи як воно називається?
Та коли він позирнув на скляний дах, у нього сяйнув здогад:
— Ага! Більярдна.
Довідавшись, що це має бути вимощений кахлями дворик з квітником посередині, він повернувся до Айріні:
— Марнувати стільки місця на квітник? Послухайтесь моєї ради: поставте тут більярдного стола!
Айріні посміхнулася. Вона підняла вуальку і зав'язала її на лобі, немов чернечу намітку; її темні усміхнені очі здавалися Свізінові ще чарівнішими. Він кивнув головою. Певна річ вона послухається його ради.
Свізін майже нічого не сказав з приводу вітальні та їдальні, лише назвав їх «просторими», але, зійшовши сходами у льох, — Босіні ішов попереду, присвічуючи ліхтарем, — він виявив такий захват, який йому дозволяло виявити почуття власної гідності.
— У вас тут поміститься шістсот або й тисяча дюжин пляшок — пречудовий льох!
Та коли Босіні запропонував показати їм будинок знизу з гайка, Свізін відразу спинився.
— Його добре видно й звідси, — сказав він. — У вас часом немає тут якого-небудь стільця?
Йому принесли стілець із намету Босіні.
— Ідіть собі вдвох, — мовив він добродушно. — А я посиджу тут, помилуюся краєвидом.
Він сидів біля дуба на сонці, кремезний і прямий; одна випростана рука тримала голівку ціпка, друга лежала на коліні, підбите хутром пальто розстебнуте, криси циліндра нависли стріхою над блідим квадратним обличчям, порожній погляд утупився в далечінь.
Він кивнув їм, коли вони рушили полем. Нехай собі йдуть, а він посидить тут у спокої, поміркує. Повітря чисте й запашне, сонце не пече; гарний краєвид, чудо… Голова його похилилася, він її підвів і подумав: «Дивно! Мабуть, я…» Ага! Вони махають йому знизу. Він підвів руку і махнув їм кілька разів. Непосидющі… а краєвид чудо… Голова його схилилася ліворуч, він знову підвів її, вона схилилася праворуч і так і зосталася. Він заснув.
Заснувши, Свізін височів на вершечку горба, як вартовий, підносячись над краєвидом — чудовим краєвидом, — наче неоковирна статуя, що її за поганських часів витесав якийсь митець для когось із первісних Форсайтів як символ панування духу над матерією.
І всі незліченні покоління його предків — йоменів, які щонеділі стояли, руки в боки, озираючи свій клапоть землі незворушним поглядом сірих очей, що таїли родовий інстинкт з його прихованим потягом до насильства, інстинкт привласнювати собі все наперекір усьому світові, ці незліченні покоління, здавалося, сиділи з ним там, на вершечку горба.
Та хоч Свізін і дрімав, проте його ревнивий форсайтівський дух полинув у таємничі нетрі бозна-яких фантазій, він полинув за молодою парою, подивитися, що робить вона в гайку, — в тому гайку, де буяла весна, де пахло свіжим соком рослин і розпуклими бруньками, де виспівували сотні пташок, де килимом прослалися дзвіночки та духмяні трави і сонце золотило верхівки дерев, — подивитися, що там роблять ті двоє, як вони простують поряд вузенькою стежкою, простують поряд так близько, що раз по раз торкаються одне одного; подивитися, як темні очі Айріні, мов злодії, закрадаються в серце весни. Дух його, великий невидимий наглядач, линув слідом невідступно, спиняючись разом із ними подивитися на пухнастий трупик крота, що загинув хіба лиш годину тому, — його сріблясто-коричневе хутро не покроплене ні дощем, ні росою; подивитись на похилену голову Айріні, ніжний вираз жалю в її очах і на обличчя того молодика, що не відриває від неї такого пильного, такого дивного погляду. Разом з ними він перетнув прогалину, де побував дроворуб, потолочивши дзвіночки, де підтяте дерево захиталося і впало біля зраненого пенька. Разом з ними він переліз через стовбур і вийшов на узлісся, де починалися невідомі землі й удалині кувала зозуля.
Мовчки стояв він коло них, збентежений їхньою мовчанкою. Дуже чудно, дуже дивно!
Ось вони рушили лісом назад, наче відчували себе винними, — назад до прогалини так само мовчки, а пташки виспівували, ні на мить не змовкаючи, й пахло… гм! чим пахло?.. тією травою, що її кладуть у… Назад до поваленого дерева, що лежало впоперек стежки.
І невидимий, збентежений форсайтівський дух витав над ними, силкуючися, щоб його почули, й стежив, як Айріні стоїть на поваленому дереві, як вихиляється її струнка постать, як вона усміхається молодикові, а той дивиться на неї такими дивними блискучими очима; ось вона посковзнулась… ой! вона падає, ох! він підхопив її… її м'яке тепле тіло в його обіймах; він цілує її; вона пручається, він вигукує: «Ви ж знаєте — я кохаю вас!» Знає? Он як! Кохає! Ха!
Свізін прокинувся зовсім знеможений. В роті дивний присмак. Де це він?
Отуди к бісу! Він спав!
Йому снився новий суп із присмаком м'яти.
А ті двоє — куди це вони поділися? Ліва нога його затерпла.
— Адольфе!
Негідника немає й близько. Вмостився собі десь і спить.
Свізін устав — високий, плечистий, широкий у своєму хутряному пальті; він занепокоєно оглянув поле і зрештою їх побачив.
Айріні простувала попереду, а молодик — як це його прозвали? ага, Піратом! — ішов за нею покірно, мов цуцик; очевидно, добряче від неї перепало. Так йому й треба, хай не тягає її в таку далечінь дивитися на будинок! Адже будинок слід оглядати з фасаду.
Вони його побачили. Він випростав руку й помахав щосили, щоб їх поквапити. Але вони спинилися. Чого вони там стоять, розмовляють і розмовляють? Ось вони знову рушили. Вона його лаяла, в цьому Свізін не мав ніякого сумніву. Та й варто його вилаяти за такий будинок — збудував якусь потвору; йому, Свізінові, такий будинок зовсім не до вподоби.
І Свізін уп'явся їм в обличчя непорушним поглядом вицвілих очей. Вигляд у цього молодика дуже дивний!