— У вас не вийде нічого путнього! — кисло мовив він, показуючи на дім. — Занадто новомодно!
Босіні дивився на нього, ніби нічого не чуючи, і Свізін згодом змалював його так тітоньці Гестер: «Химерний суб'єкт, дивиться на тебе чудернацьким поглядом, і взагалі він якийсь кострубатий!»
Що саме навіяло йому це несподіване психологічне означення, він не сказав; можливо, опукле чоло Босіні та його вилиці й підборіддя, чи голодний його вираз, що суперечив Свізіновій концепції спокійної ситості — невід'ємної властивості справжнього джентльмена.
Почувши про чай, Свізін повеселішав. Загалом до чаю він відчував зневагу, — його брат Джоліон торгував чаєм, нажив на цьому силу грошей. Але Свізіна так мучила спрага, в роті він відчував такий неприємний присмак, аж був ладен пити що завгодно. Йому хотілося розповісти Айріні про той присмак — у неї така чутлива душа, — але про таке говорити не годиться; отож він тільки облизав язиком піднебіння і злегка цмокнув.
В кутку намету Адольф схилив свої котячі вуса над чайником. Коли вони увійшли, він зразу ж облишив чайник і почав відкорковувати пляшку шампанського. Свізін усміхнувся й, кивнувши Босіні, промовив:
— О, та ви справжній Монте-Крісто!
Славетний роман — один з півдесятка романів, які він прочитав за свій вік — справив на нього величезне враження.
Взявши зі столу свій бокал, Свізін почав роздивлятися вино проти світла: хоч який він спраглий, але пити казна-що не збирається! Потім підніс бокал до уст і сьорбнув.
— Дуже добре вино, — нарешті озвався він, водячи бокалом у себе перед носом. — Але з моїм «Гайдсіком» воно не зрівняється!
Саме цієї миті йому набігла думка, яку він згодом висловив у Тімоті в такій стислій формі:
— Анітрохи не здивуюся, коли виявиться, що цей архітектор закоханий у місіс Сомс!
І відтоді його вицвілі круглі очі, збуджені цікавістю несподіваного відкриття, безнастанно витріщалися.
— Цей молодик, — розказував він місіс Септімус, — стежив за нею відданим поглядом, наче цуцик, — дивак кострубатий. Та це й природно: вона чарівна жінка і, слід зауважити, скромна, як фіалка!
Образ цей виник у нього з неясного спогаду про пахощі, якими віяло від Айріні, наче від напіврозпуклої квітки, що прикриває пелюстками своє гаряче серце.
— Але я не був упевнений у цьому, — провадив Свізін, — аж доки побачив, як він підняв її хусточку.
Очі місіс Смолл аж заблищали від збудження.
— І віддав їй? — запитала вона.
— Віддав? — перепитав Свізін. — Він так і припав до тої хусточки, — думав, мабуть, що я нічого не бачу.
Місіс Смолл застигла, розкривши рота, — з цікавості їй відібрало мову.
— Але сама вона була з ним дуже стримана, — провадив Свізін; раптом він спинився і хвилин зо дві мовчки витріщався перед себе, неабияк стривоживши тітоньку Гестер: він пригадав, що коли вони сіли в фаетон, місіс Сомс удруге подала Босіні свою руку і довго її не забирала… Тоді Свізін хвацько стьобнув коней, — він не хотів, щоб хтось інший тішився її увагою. Але вона дивилася назад і не відповіла на його перше запитання, та й обличчя сховала, понуривши голову.
Десь є картина, якої Свізінові не довелося бачити: на ній зображено чоловіка, що сидить на скелі, а біля його ніг у спокійній зеленій воді лежить горілиць німфа, прикриваючи рукою голі груди. Вона ледь усміхається — в її усмішці таїться цілковита покора і таємна радість. Сидячи поруч Свізіна, Айріні, мабуть, теж усміхалася такою усмішкою.
Заволодівши нею повністю, він, розігрітий шампанським, висловив усе, що наболіло йому на душі; розповів, як його дратує новий клубний шеф; яка в нього халепа з будинком на Вігмор-стріт, де наймач збанкрутував, допомагаючи своєму шурякові, — краще подбав би про себе, негідник; розповів про свою глухоту і про те, як у нього іноді коле в правому боці. Вона слухала, напівзаплющивши налиті сльозами очі. Він думав, що вона зворушена його клопотами, і йому стало страшенно себе шкода. Але в той же час, вбраний у розшите на грудях шнурками хутряне пальто, у збитому набакир циліндрі, їдучи фаетоном у товаристві гарної жінки, він пишався собою, як ніколи.
Одначе якийсь прикажчик, що виїхав на недільну прогулянку зі своєю дівчиною, був про себе, очевидно, не гіршої думки. Цей нахаба пустив свого віслюка галопом поряд із фаетоном, а сам випростався, сидячи в своїй чортопхайці, як воскова фігура, і гордо уткнувся підборіддям у червону нашийну хустку так само, як Свізін у свою розкішну краватку; його дівчина в благенькому боа, що метлялося на вітрі, вдавала з себе світську даму. На диво точно копіюючи Свізіна, що хвацько покручував батогом, її кавалер вимахував паличкою, на кінці якої теліпалася розтріпана мотузка, й мавпував Свізінів застиглий погляд, позираючи на свою любку.
Деякий час Свізін не помічав нікчемного нахаби, але зрештою йому спало на думку, що з нього глузують. Він підстьобнув коней. Проте через фатальний збіг обидва екіпажі й далі котилися поряд. Свізінове жовте пухке обличчя почервоніло; він замірився батогом на крамарчука, і тільки саме провидіння, передбачливо втрутившись, врятувало його гідність. Назустріч їм з воріт виїхала коляска, тож фаетон і візок зіткнулися й черкнулися колесами; легший візок крутнуло, і він перекинувся.
Свізін навіть не озирнувся. Щоб оце він зупинився та допоміг отому нахабі? Нізащо в світі! Скрутив собі в'язи, — так йому й треба!
Проте він не зміг би спинити коней, якби навіть і хотів. Сірі наполохалися й понесли. Фаетон мчав, шалено розгойдуючись, і перехожі проводили його зляканими поглядами. Свізін простяг уперед свої дебелі руки, натягуючи віжки. Щоки його надулися, уста були зціплені, пухке обличчя почервоніло від гніву.
Айріні трималася за бильце, і, коли фаетон хилився, міцно його стискала. Свізін почув її голос:
— Дядечку Свізіне, ми перекинемося?
Він мовив, відсапуючись:
— Дурниці, трохи розходилися!
— Мені ще ніколи не доводилось перекидатися.
— Не рухайтесь! — Свізін глянув на неї. Вона спокійно усміхалася. — Сидіть тихо, — повторив він. — Не бійтеся, я довезу вас додому!
І, напружуючи всі свої сили, Свізін здивовано почув, як вона відповіла якимсь чужим голосом:
— А мені байдуже, попаду я додому чи ні!
В ту мить фаетон підскочив і мало не перекинувся, і Свізінів вигук застряг у нього в горлі. На узвозі стомлені коні перейшли на клус і зрештою спинилися самі.
«Коли я їх стримав, — розповідав Свізін у Тімоті, — вона сиділа спокійна, як і я. Слово честі! Їй наче байдуже було, скрутить вона собі в'язи чи ні! Що воно за знак? Чому вона сказала: «А мені байдуже, попаду я додому чи ні!»— Спершися на свій ціпок і витягнувши шию, він прохрипів, нажахавши місіс Смолл. — Та й не диво, маючи такого чоловіка, як цей сухар Сомс!»
Свізін і на мить не замислився над тим, що діялося з Босіні, коли він залишився сам після їхнього від'їзду: може, він вештався там, наче той цуцик, з яким порівняв його Свізін, пішов до гайка, де й досі буяла весна, де й досі вдалині кувала зозуля, пішов, притискаючи до уст її хусточку, пахощі, якої зливалися з духом чебрецю й м'яти. Пішов, несучи в серці такий нестерпний, такий пекучий біль, що мало не розридався серед гаю. Хтозна, що діялося з тим молодиком. Сказати правду, Свізін зовсім про нього забув, поки дістався до Тімоті.
IV. ДЖЕЙМС ЇДЕ ПЕРЕКОНАТИСЯ НА ВЛАСНІ ОЧІ
Той, хто не знає, що таке форсайтівська біржа, навряд чи зміг би передбачити, якого переполоху наробила Айріні, з'їздивши на будівництво.
Коли Свізін детально розповів у Тімоті, що сталося під час тієї пам'ятної поїздки, все те переповіли Джун — з крихтою цікавості, з дрібкою ледь відчутної зловтіхи, але щиро бажаючи їй добра.
— Страх, та й годі, голубонько! — закінчила тітонька Джулі. — Каже, не хоче вертатися додому. Як це розуміти?
Прикра була та розповідь для дівчини. Вона вислухала її, болісно паленіючи, а тоді раптом попрощалася, швидко потиснувши тітонькам руки.
— Як нечемно! — сказала місіс Смолл тітоньці Гестер, коли Джун пішла.
Те, як Джун сприйняла цю новину витлумачили відповідним чином. Вона була вражена. Тож щось тут, мабуть, не гаразд. Дивно! Вони з Айріні були такі близькі подруги!