Екіпаж цей сяяв якимсь невловимим блиском, ніби його відполірували найкращим лаком; він вирізнявся серед інших, наче якась вдала екстравагантна дрібничка — подібна до тієї, що вирізняє «мистецький витвір» з-поміж звичайних «картин», — допомогла йому стати символічною колісницею, справжнім троном форсайтизму.
Старий Джоліон не помітив своїх родичів: він саме заспокоював бідолашну Голлі, що втомилася від прогулянки, але ті, хто сидів у екіпажі, побачили цей маленький гурточок; жінки нахилили голови й швиденько затулилися парасольками, Джеймс наївно витяг шию, наче цибатий птах; рот його поволі роззявився. Круглі щити парасольок дедалі меншали й меншали, ще мить — і вони зникли.
Молодий Джоліон збагнув, що його впізнали всі, навіть Вініфред, якій було лише п'ятнадцять років, коли він втратив право називатися Форсайтом.
Вони дуже мало змінилися за цей час! Він добре пам'ятав їхній колишній виїзд. Звичайно, за цей час вони поміняли і коней, і кучера, і екіпаж, але на всьому лежала та сама печать, що й п'ятнадцять років тому: та сама елегантність, та сама добре зважена пиха, — горді й величні! Екіпаж — як і колись; парасольки тримають — як і колись; у всьому той самий дух.
А під надійним захистом гордовитих щитів-парасольок по осяяній сонцем вулиці одна за одною котили карети.
— Щойно проїхав дядечко Джеймс із своїми дамами, — сказав молодий Джоліон.
Батько насупився.
— А він помітив нас? Так? Гм! Чого йому тут треба?
Цієї хвилини під їхав вільний кеб, і старий Джоліон зупинив його.
— Бувай здоров, мій хлопчику, скоро побачимось, — сказав він. — Раджу тобі не зважати на всі ці балачки про молодого Босіні — я не вірю жодному слову!
Поцілувавши дітей, які вчепилися за нього, він сів у кеб і поїхав.
А молодий Джоліон, узявши на руки Голлі, стояв нерухомо на розі й дивився услід кебу.
VII. В ГОСТЯХ У ТІМОТІ
Якби старий Джоліон, сідаючи в кеб, сказав: «Я не хочу вірити жодному слову», — він би висловив свої почуття набагато правдивіше.
Думка про те, що Джеймс із своїм жіноцтвом бачив його в товаристві сина, збудила в ньому не тільки злість, яка завжди охоплювала його, коли йому ставали на дорозі, але й таку зрозумілу, потаємну ворожість, що іноді виникає між братами, беручи своє коріння ще з дрібних дитячих сварок, міцніє та поглиблюється з плином життя і непомітно живить дерево, яке в свій час дає гіркі плоди.
Досі між шістьма братами не було ворожих почуттів, а коли й пробуджувалася неприязнь, то лише через те, що кожен із них мучився цілком природним таємним сумнівом — чи не володіють інші п'ятеро більшим капіталом; з наближенням смерті, що зрівнює геть усіх, їм кортіло довідатися про це дедалі дужче, але їхній повірений, людина розсудлива, тримав язика за зубами: Ніколасові казав, що не знає Джеймсових прибутків, Джеймсові — що не знає Джоліонових, Джоліонові — що не знає Роджерових, Роджерові — що не знає Свізінових, а Свізінові роз'ятрював душу, кажучи, що Ніколас, напевно, дуже багатий. Один лише Тімоті вийшов з гри, вклавши свій капітал у консолі.
Але тепер, принаймні між цими двома братами, виникло зовсім інше почуття. Відколи Джеймс насмілився, за виразом старого Джоліона, встромити свого носа в його, Джоліонові, приватні справи, він відмовився вірити цим пліткам про Босі ні. Щоб оце його онуку та знехтували через когось із родини «того нікчеми»! Він вирішив, що на Босіні звели наклеп. Мабуть, архітектор розірвав заручини з якоїсь іншої причини.
Може, Джун посварилася з ним абощо: адже вона така запальна.
Ось він поговорить із Тімоті відверто, він одіб'є йому охоту підпускати всякі натяки! І нема чого зволікати, він заїде до Тімоті зараз же і візьметься за нього так, щоб уже не довелося до цього діла вертатись.
Перед будинком стояв, загороджуючи під'їзд, Джеймсів екіпаж. Таки перші поспіли — напевне перемивають його кісточки! А трохи далі Свізінові сірі тяглися мордами до Джеймсових гнідих, наче судили своїх хазяїв, а кучери теж перемовлялися, сидячи на високому передку.
Старий Джоліон поклав циліндр на стілець у маленькому холі, де колись давно капелюх Босіні здався тітоньці Гестер кішкою, провів худорлявою рукою по хмурому обличчю й обвислим сивим вусам, наче силкуючися згладити всі ознаки турботи, й піднявся нагору.
Велика вітальня була переповнена. Вона була переповнена завжди — навіть без гостей, навіть без жодної живої душі, — бо Тімоті з сестрами, додержуючи традицій свого покоління, вважав, що кімната не має «пристойного» вигляду, якщо вона «належно» не обставлена. Отож у ній стояло одинадцять крісел, канапа, три столики, дві засклені шафки з безліччю дрібничок і частина рояля. А тепер, коли тут зібралися місіс Смолл, тітонька Гестер, Свізін, Джеймс, Рейчел, Вініфред, Юфімія, — вона принесла «Пристрасть і пересторогу», яку прочитала за сніданком, — а також її приятелька Френсіс, Роджерова донька (єдина музикантка серед Форсайтів — та, що складала романси), у кімнаті лишилося одне-єдине вільне крісло, звичайно, крім тих двох, у які ніхто ніколи не сідав; а єдине вільне місце на підлозі займав кіт, на якого старий Джоліон зразу ж наступив.
В ті дні до Тімоті частенько навідувалися гості. Форсайти, всі до одного, глибоко шанували тітоньку Енн, і тепер, коли її не стало, вони приїздили сюди частіше й гостювали довше.
Свізін прибув перший; вмостившись в оббитому червоним атласом кріслі з позолоченою спинкою, він усім своїм виглядом показував, що збирається пересидіти інших. Високий і тілистий, із кучмою густого сивого волосся і виголеним пухким обличчям, він виправдовував прізвисько «здоровило», яке йому дав Босіні, і, сидячи в цій захаращеній кімнаті, здавався ще первіснішим, аніж завжди.
Як то звичайно бувало останнім часом, Свізін зразу ж звернув розмову на Айріні й, не довго думаючи, висловив тітонькам Джулі та Гестер свою думку про ті чутки, що почали доходити до нього останнім часом. Авжеж, сказав він, Айріні може трохи пофліртувати — гарненькій жінці треба час від часу розважитись; але він не вірить, що тут криється щось гірше. Це не страшно: у неї досить здорового глузду, вона добре розуміє свої обов'язки щодо себе самої і своєї родини! Не буде ніякого ск… Він хотів сказати «скандалу», але сама думка про це здалася йому такою неймовірною, що він тільки махнув рукою, ніби кажучи: «Годі вже про це балакати!»
Звичайно, Свізін висловив свій, холостяцький, погляд на цю історію, але, справді, хіба ж можна не визнавати обов'язків щодо родини, з якої вийшло стільки обдарованих людей, що посіли таке визначне становище? Якщо він у хвилини тяжкої зневіри й пригадував слова «йомени» та «дрібнота», якими визначали його походження, то чи вірив він їм?
Анітрохи! В глибині душі він зворушливо плекав таємну теорію, що хтось із його далеких предків був шляхетного роду.
«Я певен цього, — сказав він одного разу молодому Джоліонові ще до того, як той ступив на хибний шлях. — Ти ж бачиш, як нам добре повелося! Напевно, у нас є шляхетна кров».
Свізін дуже любив молодого Джоліона; в Кембріджі хлопець завів собі добре товариство, знався з синами того старого поганця сера Чарлза Фіста — один з них потім виявився великим мерзотником; еге ж, добрий був хлопець, природа його щедро наділила — шкода, що він зв'язався з тією чужоземкою, та ще й гувернанткою! А коли вже йому так судилося, чому він не вибрав жінки, що не принизила б їхньої родини! І що ж з нього вийшло? Працює у Ллойда страховим агентом; кажуть, навіть картини малює — картини! Отуди к бісу! А міг би стати колись сером Джоліоном Форсайтом, баронетом, сидів би в парламенті, мав би маєток!
Спонукуваний імпульсом, який рано чи пізно опановує котрогось із членів великої родини, Свізін пішов до Геральдичної канцелярії, де його запевнили: він без сумніву походить від того самого кореня, що й відомі Форсейти, чий герб має «три пряжки на чорному полі з темно-червоними смугами»; очевидно, вони сподівалися, що він одкупить той герб.