Свізін, однак, утримався, але, побачивши, що на гербі красується «натуральний фазан» і що девіз — «За Форсейта», він посадив «натурального фазана» на дверцята карети й гудзики кучера, а на поштовий папір — фазана з девізом. А самим гербом він тішився тільки в мріях, почасти тому, що не заплатив за нього і вважав, що на кареті він виглядатиме визивно, а Свізін уникав усього визивного, бо, як і кожний практичний англієць, він у душі не любив і зневажав усе те, чого не міг зрозуміти, — йому, та й не тільки йому одному, важко було збагнути «три пряжки на чорному полі з темно-червоними смугами».
Проте Свізін не забув, що, заплативши за герб, мав би на нього право, і це ще дужче переконало його в тому, що він справжній джентльмен. Мало-помалу й усі інші Форсайти завели собі «натурального фазана», а деякі, поважніші, запозичили й девіз; проте старий Джоліон від нього відмовився, сказавши, що це, на його погляд, цілковита нісенітниця.
Старше покоління, мабуть, знало, яка велика історична подія обдарувала їх «натуральним фазаном», і коли хтось допитувався про його походження, вони, щоб не збрехати, — брехати вони не любили, адже брешуть, мовляв, тільки французи й росіяни, — зразу посилалися на Свізіна: це він його десь відкопав.
Молодше покоління ставилося до цієї справи з «натуральною» обачливістю. Вони не хотіли ані вразити почуття старших, ані стати посміховищем, отож просто користувалися гербом, та й годі…
Ні, казав Свізін, він бачив усе на власні очі й мусить засвідчити, що вона поводилася з цим Піратом, чи то Босіні, чи як його там кличуть, точнісінько так, як із ним, Свізіном; сказати правду, навіть більше того… Але, на жаль, тієї миті з'явилися Френсіс із Юфімією, і йому довелось припинити цю розмову: таку тему не годиться обговорювати в присутності молодих дівчат.
Хоча Свізінові було трохи прикро, що його перебили саме тоді, коли він збирався висловити дещо важливе, та незабаром до нього знову вернувся добрий настрій. Йому подобалась Френсіс — Френсі, як її звали в родині. Вона була дуже елегантна і, як говорили, заробляла своїми романсами чималі гроші на дрібні витрати; Свізін казав, що вона молодець.
Він пишався своїм ліберальним ставленням до жінок. А чому б їм не малювати картини, складати пісеньки, навіть писати книжки, коли вони мають до того охоту, особливо якщо можна заробити цим трохи грошей? Нехай собі тішаться — аби тільки не дуріли. Адже це не мужчини!
Маленька Френсі, як її називали в родині з добродушним презирством, була поважна особа хоча б тому, що втілювала ставлення Форсайтів до мистецтва. Насправді вона вдалася не те що «маленька», а досить таки висока і, як на форсайтівський рід, темнокоса; темне волосся разом із сірими очима надавали її зовнішності того, що називалося «кельтським типом». Вона компонувала романси під назвами «Душа зітхає» або «Ой матусю, я вмираю» з приспівом, що нагадував церковний гімн:
Слова до цих романсів вона писала сама, писала й інші вірші. В легкодумніші хвилини вона компонувала вальси; один із яких — «Кенсінгтонське гуляння» — своєю мелодійністю зажив у Кенсінгтоні слави національного гімну. Він починався так:
Дуже оригінальний вальс. Крім того, з-під пера Френсі вийшли «Пісеньки для малечі», водночас і повчальні, й дотепні; особливо славилися «Бабусині рибки» й ще одна, в якій вона майже з пророчим натхненням висловила дух майбутнього імперіалізму, — під назвою «Бий під око, не жалій».
Будь-який видавець узяв би їх залюбки, а такі журнали, як «Вищий світ» чи «Порадник світських дам», не тямилися з захвату, вихваляючи «нові чарівливі пісні міс Френсі Форсайт, що яскріють веселими барвами й водночас промовляють до серця. Зворушені ними, ми плакали й сміялися. Міс Форсайт чекає велике майбутнє».
Успадкувавши практичний інстинкт свого роду, Френсі заводила знайомства з потрібними людьми, — тими, що писатимуть про неї, говоритимуть про неї, а також з людьми із вищого світу; пильно занотовуючи в пам'яті, де саме слід вдаватися до своїх чарів, вона ретельно дбала й про те, щоб невпинно зростали її гонорари, в яких вона й вбачала своє майбутнє. Так Френсі заслужила загальну пошану.
Одного разу, коли в серці її зародилося ніжне почуття, — весь устрій Роджерового життя, яке він цілком присвятив купівлі будинків, сприяв тому, що його єдина дочка перейнялася романтичними нахилами — Френсі взялася до великої й серйозної роботи, вибравши форму скрипкової сонати. Це був єдиний її твір, що занепокоїв Форсайтів. Вони зразу відчули, що соната не матиме попиту.
Роджер, який дуже пишався своєю розумною дочкою і в розмові часто згадував, що вона заробляє собі чималі кишенькові гроші, був зовсім пригнічений цією скрипковою сонатою.
«Справжнісінька нісенітниця! — «— сказав він.
Френсі на один вечір позичила у Юфімії молодого Фладжолетті, і він виконав її сонату у вітальні на Прінсез-гарденз. Сказати правду, Роджер мав рацію. Соната дійсно була нісенітниця, але — оце-то й біда! — нісенітниця того гатунку, що не має попиту. Як відомо кожному Форсайтові, нісенітниця, яку можна продати, — то ніяка не нісенітниця — зовсім ні!
Однак, незважаючи на здоровий глузд, що примушував їх складати ціну мистецьким витворам відповідно до їхньої вартості, дехто з Форсайтів, — наприклад, тітонька Гестер, яка кохалася в музиці, — жалкував, що Френсі компонує свої романси не за «класичними взірцями», такої ж думки були і про її вірші. А втім, казала тітонька Гестер, в наші часи поезії взагалі не стало, — тепер що не вірш, то легковажна дрібничка. Ніхто вже не вміє писати таких поем, як «Утрачений рай» або «Чайльд Гарольд»; вони принаймні лишають якийсь слід у твоїй душі. Та все-таки Френсі молодець: вона не сидить без діла; інші дівчата тільки тринькають гроші по крамницях, а вона їх заробляє! І тітонька Гестер із тітонькою Джулі завжди були готові слухати, як Френсі домоглася того, що їй знову збільшили гонорар.
Вони й зараз слухали її разом із Свізіном, який удавав, що нічого не чує: теперішня молодь говорить так швидко й невиразно, хіба ж можна щось розібрати!
— Я не можу уявити собі, — озвалася місіс Септімус, — як ти зважилася на таке. Мені б забракло сміливості!
Френсі всміхнулась.
— Я волію мати справу з чоловіками. Жінки такі уїдливі.
— Отакої, любонько! — вигукнула місіс Смолл. — Хіба ж ми уїдливі?
Юфімія зайшлася безгучним сміхом і, вискнувши, мовила здавлено, наче її душили:
— Ой тітонько! Ви мене колись доконаєте!
Свізін не бачив у тому нічого смішного; він дратувався, коли інші сміялися з жарту, якого він не розумів. Сказати правду, його страшенно дратувала Юфімія, яку він завжди називав: «Нікова донька, як же її звати — ота бліда». Він мало не став її хрещеним батьком — напевне став би, якби не заперечував рішуче проти її чужоземного ім'я. Та й взагалі бути хрещеним батьком — то велика морока. І Свізін мовив до Френсі з гідністю:
— Чудовий день… е-е… як на цю пору року.
Але Юфімія, яка знала, що він відмовився стати її хрещеним, повернулась до тітоньки Гестер і почала їй розповідати, як бачила Айріні — місіс Сомс — у крамниці церковно-комерційного товариства.
— І Сомс був із нею? — спитала тітонька Гестер; місіс Смолл іще не встигла розповісти їй про ту зустріч.
— Сомс? Звичайно, ні!
— Невже вона ходить по місту сама?
— Та ні! З нею був містер Босіні. Вона була розкішно вбрана.
Але Свізін, почувши ім'я Айріні, суворо глянув на Юфімію, яка, сказати правду, завжди виглядала якось недоладно в своїх сукнях, і мовив:
— Певна річ, вона була вбрана, як справжня леді. На неї завжди любо глянути.
Цієї миті повідомили, що приїхав Джеймс із дочками. Дарті, якому захотілось випити, послався на те, що йому треба, мовляв, до зубного лікаря; зійшовши біля Мармурової арки, він узяв кеб і на той час уже сидів біля вікна в своєму клубі на Пікаділлі.