За її пропозицією вони, пообідавши, пішли на терасу над річкою.
— Мені хочеться поглянути, як залицяється простий люд, — сказала вона. — Це так кумедно!
Людей гуляло чимало, всі втішалися прохолодою після спекотного дня, і повітря повнилось голосами, грубими й гучними або ледь чутними, що наче перешіптувалися про якісь таємниці.
Незабаром практична Вініфред — єдина з них представниця роду Форсайтів — знайшла вільну лаву. Вони посідали поряд. Крислате дерево розкинуло над ними своє густе шатро, а над річкою поволі западали сутінки.
Дарті сидів скраю, поряд з ним Айріні, далі Босіні, потім Вініфред. Вони ледве вмостилися на лаві вчотирьох, і світський чоловік відчував руку Айріні, щільно притиснуту до його руки; він знав, що Айріні не забере її з чемності, і це його розважало; він раз у раз совався на лаві, щоб іще ближче до неї притулитись. Він думав: «Не тільки ж Піратові тішитися цим добром! Оце-то справді тісно, зате тепло!»
Знизу, де текла темна річка, долинув бренькіт мандоліни й голоси, що співали давню пісню:
І раптом з'явився місяць — молодий, ніжний; він виплив з-за дерева, і, наче від його подиху, в повітрі війнуло прохолодою, але крізь ту прохолоду струменів теплий дух липового цвіту.
Затягуючися сигарою, Дарті позирав на Босіні, що сидів, схрестивши на грудях руки, втупившись перед себе; вигляд у нього був такий, наче його катували.
І Дарті глянув на обличчя поряд із собою, таке затуманене навислою тінню, що воно здавалося темнішим згустком темряви, якому надали обрисів, вдихнули життя, і він став ніжним, таємничим, вабливим.
На терасі раптом стих гомін голосів, наче всі поринули у заповітні мрії, такі дорогі, що їх годі виповісти словами.
І Дарті подумав: «Жінки!»
Сяйво згасло над річкою, співи вщухли; молодик сховався за деревом, і стало зовсім темно. Він притулився до Айріні.
Його не збентежило ані тремтіння, що перебігло по тілу, якого він торкнувся, ані стривожений, зневажливий погляд її очей. Він відчув, що вона намагається відсунутись, і посміхнувся.
Слід зауважити, що світський чоловік випив якраз стільки, скільки йому треба було, щоб почувати себе легко й невимушено.
Товсті губи його під старанно закрученими вусами розтулились, зухвалі очі скоса поглядали на Айріні, і всім своїм підступним виглядом він нагадував сатира.
На небесну стежку між рядами дерев сипнули нові зірки; як і люди внизу, вони, здавалося, метушились, збиралися купками й перешіптувались. На терасі знову залунав гамір, і Дарті подумав: «Який голодний вигляд у цього бідолахи Босіні!»—і знову притулився до Айріні.
Ця спроба заслуговувала кращих наслідків. Айріні встала, а за нею встали й інші.
Світський чоловік іще рішучіше, аніж досі, вирішив зав'язати з нею ближчі стосунки. Йдучи терасою, він не відставав від неї ані на крок. Його бадьорило добре вино. А попереду була довга дорога додому, довга дорога, й тепла темрява, й приємна тіснота найманого кеба з його відокремленістю від усього світу, що її придумала якась добра й мудра людина. Нехай цей голодний архітектор їде з його дружиною — Дарті бажає йому приємно провести час! І свідомий того, що язик у нього плутається, він намагався йти мовчки, проте його товсті губи безперестану усміхались.
Вони прямували до кебів, що чекали їх у далекому кінці тераси. Задум Дарті, як і всі великі задуми, визначався майже грубою простотою — він ітиме слідом за Айріні до кеба, а коли вона сяде, враз умоститься поруч з нею.
Та, підійшовши до кеба, Айріні, замість того, щоб сісти, підступила до коня. Дарті одібрало ноги, тож він не міг ступити ані кроку. Айріні стояла, гладячи морду коневі і, на досаду Дарті, перший біля неї опинився Босіні. Вона повернулася і швидко заговорила до нього впівголоса; Дарті почув слова «цей чолов'яга». Він уперто стояв біля приступки, чекаючи на Айріні. Його такими штуками не зіб'єш з пантелику!
Вихиляючи під ліхтарем свою затягнуту в білу вечірню жилетку постать (вона ледве сягала середнього зросту), з перекинутим через руку легеньким пальтом, з рожевою квіткою в петельці і з самовпевненим виразом добродушного нахабства на смаглявому обличчі, Дарті мав чудовий вигляд: справжня світська людина.
Вініфред уже сіла в другий кеб. Дарті подумав, що Босіні доведеться понудитись у тому кебі, — так йому й треба, хай не ловить гав! Аж раптом він дістав такого штурхана, що мало не впав. Голос Босіні просичав йому у вухо:
— З Айріні поїду я, зрозуміло?
На Дарті дивилося обличчя, бліде від люті, й очі, що блищали, як у дикого кота.
— Га? — промимрив він, затинаючись. — Що? Ні в якому разі! Ви поїдете з моєю дружиною!
— Геть звідси! — просичав Босіні. — А то я дам вам такого стусана, що й на ногах не встоїте!
Дарті позадкував; йому стало ясно, як день, що цей чоловік не жартує. Айріні прослизнула між ними, її сукня черкнулася об його ноги. Босіні скочив у кеб слідом за нею.
— Рушай! — почув він голос Пірата. Візник стьобнув коня. Кінь рвонув з місця учвал.
Дарті стояв хвилину ошелешений, тоді кинувся до кеба, де сиділа його дружина.
— Гайда! — крикнув він візникові. — Та не відставайте від того кеба!
Вмостившись поряд із дружиною, він вибухнув прокльонами, а потім, стримавши себе на превелику силу, додав:
— Ну й устругнула ж ти штуку! Посадила її з Піратом в один екіпаж! Невже не можна було втримати його? Адже він безтямно закоханий в Айріні: це навіть дурневі видно!
Вініфред спробувала виправдатись, але він заглушив її голос новим потоком прокльонів і, тільки доїхавши до Барнса, припинив свою єреміаду, в якій лаяв Вініфред, її батька, її брата, Айріні, Босіні, саме ім'я Форсайтів, своїх власних дітей і проклинав той день, коли він одружився.
Вініфред, жінка сильної вдачі, дала йому вилити душу, тож зрештою він змовкнув і поринув у похмуру мовчанку. Його сердитий погляд затято вп'явся у кеб, що маячив перед ним у темряві, наче привид утраченої надії.
На щастя, Дарті не чув пристрасних благань Босіні, — благань, що їх випустила на волю поведінка світської людини; він не бачив, як тремтіла Айріні, наче з неї зірвали одежу, не бачив її очей, темних і сумних, мов очі побитої дитини. Він не чув, як Босіні просив і просив її без кінця, не чув її раптового тихого ридання; не бачив, як цей зголоднілий бідолаха з побожним трепетом боязко торкався її руки.
На Монпельє-сквер їхній візник, як йому звеліли, слухняно спинився за переднім кебом. Вініфред і Дарті побачили, як Босіні вискочив із кеба, а за ним вийшла Айріні і збігла на ганок, низько схиливши голову. Напевно ключ у неї був напоготові, бо вона вмить щезла за дверима. Важко було роздивитися, чи повернулась вона до Босіні й чи сказала йому щось на прощання.
Він пройшов повз їхній кеб, і чоловік і дружина добре бачили його освітлене ліхтарем обличчя. Воно аж перекривилося від глибокого хвилювання.
— На добраніч, містере Босіні! — гукнула Вініфред.
Босіні здригнувся, скинув капелюха й поспішив далі. Він, очевидно, забув про їхнє існування.
— Ну! — озвався Дарті. — Ти бачила його фізіономію? А що я казав? Оце-то оказія!
І він, смакуючи, став розводитися на цю тему.
В кебі дійшло до освідчення, — це було так очевидно, що Вініфред не зважилась боронити свої погляди.
Вона лише промовила:
— Я нікому не скажу ані слова. Навіщо збивати бучу.
На цю думку Дарті пристав негайно: вважаючи Джеймса своїм приватним заповідником, він зовсім не хотів турбувати його чужими клопотами.
— Твоя правда, — сказав він. — Нехай Сомс сам за себе дбає. Обійдеться без нас.
На цьому слові подружжя Дарті зайшло в свою оселю на Грін-стріт, за яку платив Джеймс, оселю, де їх чекав заслужений відпочинок. Настала північ, і на вулиці не лишалося жодного Форсайта, що пішов би назирці за Босіні; підгледів би, як він вернувся і став, спершись на огорожу сквера, спиною до ліхтаря; побачив би, як він стоїть там у затінку дерев і дивиться на будинок, де пітьма ховає ту, заради якої, аби лиш побачити її на одну-єдину мить, він пожертвував би всім на світі, — ту, що стала для нього тепер пахощами лип, втіленням світла й темряви, биттям його власного серця.