Самозабуття, пристрасті й кохання, що ховалися під деревами від посіпак свого безжального ворога — «почуття власності», — справляли таємний бенкет. У Сомса — він того дня обідав у Тімоті й вертався додому через парк — відлила від серця кров, коли, йдучи понад ставком і міркуючи про майбутній процес, він почув тихий сміх і звуки поцілунків. Він вирішив завтра ж написати в «Таймс» і привернути увагу газети до того, що робиться в наших парках. Проте написати листа Сомс так і не зважився, бо його жахала навіть думка побачити своє ім'я на сторінках газет.
Але він був такий зголоднілий, що шепіт, який долинав із тиші, невиразні постаті в темряві збуджували його, наче якийсь хмільний напій. Сомс зійшов з доріжки, що звивалася берегом ставка, тихо рушив під дерева, в густу тінь каштанів, що низько нахиляли своє лапате листя, і в цьому ще темнішому сховищі почав кружляти, скоса оглядаючи приставлені до стовбурів стільці, на яких сиділи обнявшися закохані, що відхилялися одне від одного при його наближенні.
Нараз він спинився на схилі над ставком, де, осяяні ліхтарем, вимальовуючися чорним силуетом на тлі сріблястої води, сиділи зовсім непорушно двоє; жінка притулила обличчя до шиї чоловіка, і обоє злилися в єдину постать, що була наче вирізьблена з каменю емблема жаги, безмовної й непідвладної сорому.
Боляче вражений цим видовищем, Сомс пірнув у тінь між деревами.
Хто знає, що він думав і чого шукав? Хліба втамувати голод, світла осяяти темряву? Хто знає, що він сподівався знайти — розгадку людського серця, кінець своєї особистої «підземної» трагедії? Адже серед цих безіменних, безвісних пар, що принишкли в темряві, можуть бути він і вона!
Але ні, цього він не сподівався побачити. Подумати тільки: дружина Сомса Форсайта сидить у парку, як звичайна дівка! Навіть думка про це здавалася безглуздою, і він простував далі нечутною ходою від дерева до дерева.
Раз його лайнули; іншим разом до нього долинув шепіт: «От якби так було завжди!»— і знову кров одлинула від його серця, і він спинився, терпляче й затято чекаючи, і стояв, аж поки ті двоє вийшли зі свого темного закутка. Але, тулячись до свого коханого, повз Сомса пройшло худеньке дівча в поношеній блузці, — певно, якась продавщиця абощо.
Сотні інших закоханих шепотіли ті самі слова в тихій темряві, сотні інших закоханих тулилися одне до одного.
Але, здригнувшися з раптової відрази, Сомс знову ступив на доріжку й облишив пошуки — він і сам не знав чого.
III. ЗУСТРІЧ У БОТАНІЧНОМУ САДУ
Молодому Джоліонові, якому жилося дещо скрутніше, аніж іншим Форсайтам, часто бракувало грошей на заміські мандрівки і зустрічі з природою, а без цього художник-аквареліст ніколи не береться за пензель.
Отож йому доводилося брати скриньку з фарбами і йти в Ботанічний сад, де, вмостившися на своєму стільчику в тіні араукарії чи каучукового дерева, він годинами малював етюди.
Один критик, що недавно приходив подивитися на його картини, висловив таку думку:
— Малюнки ваші досить гарні: вони ваблять своїм тоном і кольором, у деяких із них є справжнє відчуття природи. Але, розумієте, вони дуже розрізнені; вам не пощастить привернути до них увагу публіки. От якби ви вибрали якусь одну тему, наприклад, «Лондон уночі» або «Кришталевий палац навесні», й створили докінчену серію, тоді публіка бачила б, що їй пропонують. Я вважаю, що цього ніколи не слід забувати. Всі ті, хто прославив своє ім'я в мистецтві, як Крам Стоун чи Блідер, прославилися саме завдяки тому, що уникали несподіваного, а також тому, що спеціалізувалися на певних сюжетах і ніколи не відступали ні на крок від своєї звичної манери, тож публіка знала, хто є хто. І це річ природна, бо, поповнюючи свою збірку, колекціонер не хоче, щоб гості тицялися носом у картину, видивляючись, хто ж її автор; він хоче, щоб вони одразу сказали: «Чудовий Форсайт!» А вам конче треба вибрати певний сюжет, який кожен глядач зможе розпізнати відразу, бо вашому стилеві бракує яскравої своєрідності.
Стоячи біля фортепіано, де на вицвілій шовковій серветці красувалась ваза з сухими трояндовими пелюстками — в садку вирощувалися тільки троянди, — молодий Джоліон слухав його з легенькою посмішкою.
Обернувшись до дружини, що сердито дивилася на гостя, він сказав:
— Ти переконалася, серденько?
— Ні, не переконалася, — відповіла вона, виразно вимовляючи кожен склад, — в мові її й досі відчувався чужоземний акцент. — В твоїх малюнках є своєрідність.
Критик поглянув на неї, ввічливо усміхнувся і нічого не відказав. Їхня історія не була таємницею і для нього.
Його слова запали в душу молодому Джоліонові: вони суперечили всьому, в що він вірив, всім його критеріям прекрасного в мистецтві, але якийсь дивний, глибоко захований інстинкт примусив його проти власної волі скористатися порадою критика.
Одного ранку він відчув, що в нього визріла ідея створити серію акварельних малюнків Лондона. Як виникла ця ідея, він не міг збагнути, і тільки наступного року, закінчивши малюнки й досить вигідно їх продавши, в хвилину, коли все постає перед людиною в ясному світлі, він пригадав розмову з критиком і побачив у своєму успіху ще один доказ того, що він Форсайт.
Молодий Джоліон вирішив розпочати з Ботанічного саду, де йому вже пощастило зробити чимало етюдів, і вибрав невеличкий ставок, укритий червоним і жовтим осіннім листям, — хоча садівникам і кортіло позмітати те листя, але вони не могли дотягтися до нього своїми мітлами. Крім цього куточка, сад був виметений начисто; листя, яке природа сипала щедрою зливою, щоранку згрібали в купи, вони горіли повільним полум'ям, а над ним здіймався солодкий їдкий дим, що, так само як голос зозулі для весни, як запах липи для літа, є справжньою емблемою осені. Охайні душі садівників не могли стерпіти, щоб на траві лежав золотаво-зелений і червоний візерунок. Посипані рінню доріжки мають бути незаплямовані, гладенькі, чисто підметені, на них не повинно залишатися й сліду ані бурхливого життя, ані того повільного прекрасного вмирання, що зриває з дерев корони й встеляє їхніми пишними шатами землю, звідки, коли обернеться колесо року, знову вродиться рясноцвітна весна.
Отож доля кожного листка була визначена тієї самої миті, коли він відривався від гілки і, прощаючись з рідним деревом, плавно спадав додолу.
Але на тому ставочку листя знаходило спокійний притулок, славило небо своїми барвами, і сонце пестило його цілісінький день.
Тому воно і впало в око молодому Джоліонові.
Прийшовши туди одного ранку в середині жовтня, він був прикро вражений: на лаві, яка стояла кроків за двадцять від його постійного місця, хтось сидів, — молодого Джоліона жахала сама думка про те, що стороння людина дивитиметься, як він малює.
Потупивши погляд, на лаві сиділа жінка в оксамитовому жакеті. Проте між нею і молодим Джоліоном височів квітучий лавр, і, сховавшись за ним, він почав установлювати свій мольберт.
Він не поспішав, як то властиво справжньому художникові, що хапається за будь-який привід, аби хоч на хвилину віддалити творчі муки, і невдовзі зауважив, що крадькома поглядає на незнайомку.
Так само, як і його батько, молодий Джоліон одразу помічав гарне обличчя. А це обличчя було чарівне.
Він бачив округле підборіддя, що ховалося у кремовому мереживному комірці, тонке обличчя, великі темні очі й ніжні вуста. Елегантний чорний капелюшок прикривав її волосся; вона злегка відхилилася на спинку лави, поклавши ногу на ногу; з-під сукні виглядав кінчик лакованого черевичка. Вся постать незнайомки була сповнена невимовної грації, але увагу молодого Джоліона полонило її обличчя, — такий вираз він бачив іноді на обличчі своєї дружини. Здавалось, вона зіткнулася з силою, яку їй не до снаги подолати. Це обличчя його схвилювало, пробудивши в ньому невиразну симпатію і рицарські почуття. Хто вона така? І що вона тут робить сама?
Двоє молодиків тієї особливої породи, що її можна бачити в Ріджент-парку, — нахабних і водночас боязких, — пройшли повз лаву, прямуючи до тенісного корту, і молодий Джоліон з досадою помітив, що вони кидають нишком на незнайомку захоплені погляди. Садівник, тиняючись без діла, спинився біля кущика пампасної трави, наче йому треба було щось там зробити: він теж шукав приводу подивитися на незнайомку. Літній джентльмен, — судячи з його капелюха, професор садівництва, — пройшов повз лаву тричі, крадькома розглядаючи даму довгим поглядом, і на устах його застиг дивний вираз.