Джун відповіла, що не вдягала, бо вона не терпить вовняних шкарпеток, і стала прощатися.
Непомильно вибрана мовчанка місіс Смолл вразила її дужче за будь-які слова.
Не минуло й півгодини, як Джун випитала всю правду у місіс Бейнз на Лаундз-сквер, — вона довідалась, що Сомс позиває Босіні за надмірні витрати при опорядженні будинку.
Замість того щоб стурбувати Джун, ця новина справила на неї дивовижно заспокійливий вплив; дівчина неначе побачила в цій боротьбі проблиск нової надії. Вона дізналася, що справу розглядатимуть десь через місяць і що рішення суду майже напевно буде не на користь Босіні.
— Не знаю, що він тоді робитиме, — сказала місіс Бейнз. — Становище в нього жахливе — грошей немає, він і тепер у великій скруті. І ми теж нічим не можемо допомогти йому. А лихварі, я чула, дають позичку лише під добре забезпечення, він же нічого не має — анічогісінько.
Останнім часом місіс Бейнз стала ще огрядніша; вона з головою поринула в готування до осіннього сезону, і її стіл був закиданий купами меню для різних добродійних банкетів. Вона багатозначно подивилася на Джун своїми круглими, як у папуги, очима.
Рум'янець, що раптом розцвів на зосередженому молоденькому обличчі дівчини, — мабуть, у душі її спалахнула якась велика надія, — її раптова ніжна усмішка не раз зринали згодом у пам'яті леді Бейнз (Бейнз одержав дворянський титул, коли побудував громадський Музей мистецтв, де зручно влаштувалася ціла армія службовців і який дав так мало втіхи простим людям, що для них він був призначений).
Спогад про цю раптову зміну, яскраву й зворушливу, наче квітка, що розпускається на твоїх очах, наче перший промінь весняного сонця, що сяйнув по довгій зимі, а також спогад про все те, що сталося потім, бозна-чому зринали в пам'яті леді Бейнз у ті хвилини, коли вона зосереджено обмірковувала дуже важливі справи.
Це діялося того самого дня, коли молодий Джоліон став свідком побачення в Ботанічному саду, і того ж таки дня старий Джоліон завітав до контори своїх повірених «Форсайт, Бастард і Форсайт» на Полтрі. Сомса саме не було, він поїхав у Сомсрсет-Гауз; Бастард поринув з головою в папери у тій неприступній кімнаті, яку йому завбачливо приділили, щоб навалити на нього якнайбільше роботи; але Джеймс сидів у першій кімнаті, гризучи ніготь і похмуро гортаючи документи справи «Форсайт проти Босіні».
Цей розсудливий юрист хоч і трохи побоювався «дражливого моменту», але це побоювання тільки приємно лоскотало йому нерви, бо його практичний здоровий глузд підказував, що коли б він сам був на місці судді, то не надав би цьому моментові великої ваги. Але він боявся, що Босіні оголосить себе банкрутом і Сомсові зрештою доведеться сплатити ті спірні гроші та ще й на додачу покрити судові витрати. А за цим ясним, зрозумілим побоюванням увесь час ховалася невиразна тривога, що причаїлася десь у тіні, віщуючи скандал, заплутана, туманна, загрозлива, наче кошмарний сон, і цей позов насправді був не що інше, як її видимий прояв.
Коли старий Джоліон зайшов до кімнати, Джеймс підвів голову й промурмотів:
— Як поживаєш, Джоліоне? Не бачив тебе хтозна-відколи. Ти, кажуть, був у Швейцарії. Цей молодик Босіні таки вскочив у халепу. Я давно знав, чим воно скінчиться!
І він простяг старшому братові папери, неспокійно оглядаючи його похмурим оком.
Старий Джоліон мовчки почав читати, і, поки він читав, Джеймс, утупившись у підлогу, гриз собі нігті.
Нарешті старий Джоліон кинув папери на стіл, і вони з шелестом упали на купу свідчень «у справі покійного Банкома», однієї з багатьох галузок крислатого родючого дерева «Фраєр проти Форсайта».
— Не розумію, чого це Сомсові забаглося встрявати в таку мороку заради кількох фунтів, — сказав він. — Я вважав його за людину заможну.
Джеймсова верхня губа сердито здригнулася: його дошкулило, що сина вразили саме в таке місце.
— Йдеться не про гроші… — почав був він, але затнувся, зустрівши братів погляд, прямий, гострий і холодний.
Настала мовчанка.
— Я прийшов по свій заповіт, — нарешті сказав старий Джоліон, смикаючи вуса.
У Джеймса відразу збудилася цікавість. Мабуть, він ні від чого так не жвавішав, як від згадки про заповіт; адже заповіт — це вінець усіх майнових здобутків, остаточний опис власності людини, останнє слово, що підсумовує її вартість. Джеймс подзвонив.
— Принесіть заповіт містера Джоліона, — наказав він стривоженому чорнявому клерку.
— Ти вирішив вписати щось нове? — спитав Джеймс, і в нього промайнула думка: «Ану ж побачимо, хто надбав більше: він чи я!»
Старий Джоліон поклав заповіт у нагрудну кишеню, і Джеймс розчаровано схрестив свої довгі ноги.
— Я чув, тобі останнім часом вдалося дещо вигідно купити, — мовив він.
— Не знаю, звідки в тебе такі відомості, — гостро відказав старий Джоліон. — Коли розглядатимуть справу? Наступного місяця? Не знаю, що ви там надумали. Це не моє діло, але я б радив вам залагодити все це без суду. Бувай здоров!
І, холодно потиснувши братові руку, старий Джоліон пішов.
Джеймс вирячив свої сіро-голубі очі, ніби намагався розглядіти якесь потаємне тривожне видіння, і знову почав гризти ніготь.
Забравши свій заповіт, старий Джоліон зайшов до контори «Нової вугільної компанії» і, сівши у порожній залі засідань, взявся його перечитувати. Він так різко обірвав Гемінгза — Похоронне Бюро, який вирішив показати йому перший звіт нового управителя, що секретар вийшов із виглядом ображеної гідності й, викликавши клерка, заходився його шпетити — бідолаха аж упрів з переляку.
Давно вже йому, з біса, пора затямити, що він (Похоронне Бюро) здатен поставити на місце кожного зухвалого хлопчиська, який уявляє себе великою цяцею. Він (Похоронне Бюро) керує конторою більше років, аніж такий жовтодзьобий горобець уміє полічити, і якщо клерк вважає, що, зробивши свою роботу, він має право бити байдики, то погано він знає його, Гемінгза (Похоронне Бюро), і таке інше…
По той бік оббитих зеленим сукном дверей за довгим, обтягненим шкірою столом з червоного дерева сидів старий Джоліон, начепивши старі окуляри в товстій черепаховій оправі, і водив золотим олівцем по пунктах заповіту. В ньому все було просто: спадок не поділено на невеличкі частини та на різні добродійні пожертви, що роздрібнюють майно і псують величний ефект лаконічного повідомлення в ранковій газеті про смерть Форсайта, який залишив сто тисяч фунтів.
Усе просто. Синові відписано двадцять тисяч фунтів, а «щодо решти мого майна — як рухомого, так і нерухомого — то разом з рентою, щорічними дивідендами та процентами з капіталу, я відписую його своїй вищезгаданій внучці Джун Форсайт чи її правонаступникам в її повне довічне користування і вжиток без і т. ін… а після її смерті заповідаю передати, доручити чи подарувати вищезазначені землі, різне майно, будівлі, гроші, акції, вклади та цінні папери, а також усе інше, що входить у це означення, тій особі чи особам, одній чи багатьом, для такої потреби, мети й такого використання, які вищезазначена Джун Форсайт, незалежно від того, чи вийде вона заміж, прямо вкаже, дозволить, зазначить чи припише у своєму останньому заповіті чи інших записах, що мають силу заповіту, котрі вона належно підпише й опублікує. А за відсутністю і т. д… А в тому разі, коли…» і тому подібне на семи великих аркушах, списаних чіткими й простими юридичними термінами.
Заповіт склав Джеймс у дні свого розквіту. Він узяв до уваги мало не всі обставини й непередбачені випадковості.
Старий Джоліон довго перечитував заповіт; нарешті взяв із шухлядки піваркуша паперу й пописав його весь олівцем; потім, поклавши заповіт у кишеню, він звелів викликати кеб і поїхав до контори Парамура й Герінга в Лінкольнс-Ін-Філдс. Джек Герінг помер, але його небіж і досі вів справи в конторі, й старий Джоліон півгодини розмовляв із ним наодинці.
Він попередив візника, щоб той зачекав його, і, вийшовши, дав адресу: Вістарія-авеню, 3.
Його пойняла дивна спокійна втіха, наче він щойно здобув перемогу над Джеймсом і тим Власником. Віднині їм годі стромляти свого носа в його справи; він скасував їхні повноваження щодо свого заповіту; він відбере у їхньої контори всі свої справи й передасть їх молодому Герінгу, і справи своєї компанії теж у них відбере. Якщо цей молодий Сомс справді такий багатий, то для нього дрібничка втратити щорічних тисячу фунтів, — і старий Джоліон похмуро всміхнувся в свої пишні сиві вуса. Він відчував, що, чинячи так, мститься за зневажену справедливість.