І коли, взявшись за листи, він зрушив колісницю щоденного ділового життя, яка так нагально потребувала мастила ясної практичної думки, всі ті страхітливі сумніви почали видаватися йому куди менше вартими уваги. Їй-право, випадок зовсім дріб'язковий; в романах жіноцтво збиває з цього приводу бучу; але з тверезого погляду розсудливих чоловіків, світських людей, що їх часто удостоюють похвали на засіданні шлюборозлучного суду, — з їхнього погляду він вчинив, як і належить, щоб підтримати святість шлюбу, не дав дружині порушити її подружнього обов'язку, а може, якщо вона й досі зустрічається з Босіні, втримав її від… Ні, він зовсім про це не шкодує.
Тепер, коли зроблено перший крок до примирення, решта піде порівняно… порівняно…
Він устав і підійшов до вікна. Біда з цими нервами. Знову в вухах його лунали приглушені ридання. Він не міг цього позбутись.
Сомс надів своє підбите хутром пальто і вийшов у холодний туман; йому треба було в Сіті, тож він подався до станції метро на Слоун-сквер.
Але приглушені ридання переслідували його навіть у кутку купе першого класу, заповненому людом із Сіті, тому він розгорнув «Таймс» із гучним шелестом, який покриває всі тихіші звуки, і, затулившись газетою, почав пильно вичитувати новини.
Він прочитав, що вчора розпочалася сесія міського суду і суддя ознайомив присяжних із надзвичайно довгим списком справ, які вони мали розглянути. Він прочитав, що в тому списку три навмисних і п'ять ненавмисних убивств, сім підпалів і аж одинадцять згвалтувань — на диво багато, — а також чимало інших, не таких тяжких злочинів, що їх присяжні мають розглянути протягом цієї сесії; він переглядав шпальту за шпальтою, затуляючи обличчя газетою.
Але, читаючи, він ні на мить не забував мокрого від сліз обличчя Айріні й ридань, що рвали її душу.
Того дня у Сомса було дуже багато роботи: коли він упорався зі своїми звичайними справами в конторі, йому довелося сходити до маклерів Гріна і Грінінга й дати розпорядження, щоб вони продали його акції «Нової вугільної компанії»— справи цієї компанії, як він інстинктивно відчував, стали занепадати (згодом це підприємство поступово таки занепало, і зрештою його за безцінь продали якомусь американському синдикату); потім він висидів довгу нараду в конторі королівського адвоката Уотербака, на якій були присутні Боултер, молодший адвокат Фіск і сам Уотербак.
Позов Форсайта проти Босіні мав розглядатися завтра, головуватиме суддя Бентем.
Суддя Бентем визначався більше здоровим глуздом, аніж знанням різних тонкощів юриспруденції, і всі вважали, що кращої кандидатури для розгляду цієї справи навряд чи можна підшукати. Він був «суворий» суддя.
Королівський адвокат Уотербак, який майже не зважав на Боултера і Фіска, приємно сполучив погорду до них з великою увагою до Сомса, відчуваючи інстинктивно або довідавшись із певних джерел, що він людина заможна.
Уотербак виявив дивовижну послідовність: він підтвердив свою висловлену на письмі думку, що рішення справи у значній мірі залежатиме від свідчень на суді, і кількома прозорими натяками порадив Сомсові, щоб той, даючи свідчення, не утруднював себе надмірною точністю.
— Будьте рішучий, містере Форсайт, — сказав він, — будьте рішучий, — і, сказавши це, самовдоволено засміявся, стиснув губи й почухав голову під зсунутою назад перукою, точнісінько як сільський джентльмен, якого він любив удавати. Його вважали чи не найкращим фахівцем у справах, де йшлося про порушення обіцянки.
Вертаючись додому, Сомс знову їхав метрополітеном.
На Слоун-сквер туман був непроглядний. Люди заходили й виходили із станцій, пробираючись навпомацки крізь непорушну густу завісу; поодинокі жінки притискали до грудей свої ридикюлі й затуляли рота носовиком; кеби, де височіли примарні обриси візників, окреслені тьмяним світлом ліхтарів, що тонуло в тумані, не досягаючи бруківки, раз у раз виринали з імли й висаджували пасажирів, що пірнали під землю, наче кролі, що тікають до своїх нір.
І ці привиди, огорнені в зіткані з туману савани, не звертали один на одного ніякої уваги. В цьому великому кролятнику кожен кріль дбав тільки про себе, а надто ті, хто має дорожче хутро, хто боїться їздити екіпажами в туманну погоду і прагне скористатися підземними ходами.
Проте недалеко від Сомса біля входу до станції маячила якась постать.
Напевно, якийсь пірат або закоханий — хтось із тих, про кого кожен Форсайт подумає: «От бідолаха! Видно, йому кепсько доводиться!» Їхні добрі серця на мить заб'ються трішечки швидше від співчуття до бідолашного закоханого, що, сповнений тривоги, чекає в тумані, але вони швиденько проходять повз нього, пам'ятаючи, що їхній час і гроші призначені на те, щоб утамовувати лише власні, а не чужі страждання.
Один тільки полісмен, повільно походжаючи площею, зацікавився тим сердегою, що насунув на лоба капелюха і сховав під обвислими крисами своє почервоніле від холоду, худе, змарніле обличчя, по якому він раз у раз проводив рукою, щоб змести сліди тривоги чи щоб зміцнити рішучість, яка втримувала його на місці. Але закоханий, якщо то справді був закоханий, який чекав на свою кохану, призвичаївся до полісменових поглядів, а може, він світу не бачив за своєю бідою, у кожному разі йому було до них байдуже. Він уже загартувався — звик і до нескінченного очікування, і до тривоги, і до туману, й до холоду, він усе витерпить, аби тільки прийшла його кохана. Ну й дурень — закоханий дурень. Тумани триватимуть аж до весни; до того ж буде і сніг, і дощ, і нічого тобі не поможе: тебе мучитиме страх, якщо викличеш її на побачення, мучитиме страх і тоді, коли попросиш зостатися вдома!
«Так йому й треба: нехай знає, як слід жити на світі!» скаже кожен статечний Форсайт.
А проте, якби цей розважливий громадянин міг послухати, як б'ється серце закоханого, що чекає в холодному тумані, він би напевне знову сказав: «Так, бідолаха! Йому таки доводиться кепсько!»
Сомс сів у кеб і, зачинивши вікна, поволі поїхав по Слоун-стріт та Бромтон-род. Він прибув додому о п'ятій.
Дружини не було вдома. Вона вийшла чверть години тому. Вийшла в таку пізню пору, в такий страшний туман! Що це має означати?
Він сів біля каміна в їдальні, розчинивши двері, стривожений до глибини душі, й присилував себе читати вечірню газету. Книжка ні до чого — тільки газета могла розвіяти його неспокій. Звичайні події, про які там писалося, трохи його розважили. «Самогубство актриси», «Державний діяч важко занедужав» (бідолаха має слабке здоров'я), «Офіцер розлучається зі своєю дружиною», «Пожежа в шахті», — він прочитав усі ці повідомлення. Читання трохи втишило його тривогу, як усі ліки, що їх прописує наймудріший з лікарів — наш природний нахил.
Десь аж о сьомій він почув, що дружина прийшла.
Пригода минулої ночі вже давно втратила для нього свою вагу: її притлумила тривога, чого їй було виходити, коли надворі такий туман! Але тепер, коли Айріні повернулась, у нього в пам'яті знову зринули її гіркі ридання, і його схвилювала думка, що зараз він зустрінеться з нею.
Вона вже ступила на сходи; запнуте густою вуаллю обличчя майже зовсім ховалося за високим коміром короткого, до колін, сірого хутра.
Вона не озирнулася, не сказала йому ані слова. Навіть привид, навіть зовсім чужа людина не пройшла б повз нього мовчазніше.
Білсон прийшла накривати на стіл і сказала, що місіс Форсайт не зійде в їдальню; вона подала їй суп у її кімнату.
Цього вечора Сомс навіть не перевдягнувся; мабуть, уперше в житті він сів обідати в брудних манжетах і, навіть не помічаючи цього, поринув у довгі роздуми над келихом вина. Він звелів Білсон затопити камін у кімнаті, де зберігалися картини, і незабаром пішов туди сам.
Запаливши газ, він глибоко зітхнув, наче тут, серед цих скарбів, що вишикувалися рядами в маленькій кімнаті лицем до стіни, його душа нарешті знайшла жаданий спокій. Потім він підійшов до найкоштовнішого свого скарбу — безсумнівного Тернера [11], і, поставивши його на мольберт, повернув лицем до світла. Тернер саме був у ціні, але Сомс ніяк не зважувався розлучитися з ним. Він довго стояв, вистромивши з-над стоячого комірця своє бліде, чисто виголене обличчя, і дивився на картину, ніби складав їй ціну; в очах його з'явився тоскний вираз: мабуть, він дійшов висновку, що за неї дадуть замало. Він зняв картину з мольберта, щоб знову поставити її до стіни, але, переходячи кімнату, зупинився: йому причулися ридання.
11
Тернер Джозеф Меллорд Вільям (1775–1851) — англійський художник, представник романтизму.