— Це я… Сомс!
Йому потепліло на серці, коли він почув радісне здивування в голосі матері: «Це ти, мій хлопчику?»— і вигук Джеймса, що зразу ж облишив гаплики: «Сомсе! Чого це ти прийшов сюди? Ти що, занедужав?»
Він машинально відповів:
— Я здоровий, — і, подивившись на них, відчув, що не зважиться розповісти свою сумну новину.
Джеймс, що нюхом чув біду, зразу ж почав.
— Ти погано виглядаєш. Мабуть, застудився то все печінка. Мати тобі дасть..
Але Емілі спокійно перебила його.
— Ти приїхав з Айріні?
Сомс похитав головою.
— Ні, — затинаючись, промовив він, — вона… вона покинула мене!
Емілі відвернулася від дзеркала, її висока огрядна постать зразу втратила свою велич, і, коли вона кинулась до Сомса, в ній з'явилося щось дуже людяне.
— Мій хлопчику! Мій любий хлопчику!
Припавши устами до синового чола, вона гладила його руку.
Джеймс і собі повернувся до сина; обличчя його неначе вмить постаріло.
— Покинула тебе? Тобто як це — покинула? Ти ніколи не казав, що вона збирається тебе покинути.
— А хіба я знав? — відповів сердито Сомс. — Що ж тепер робити?
Джеймс почав ходити по кімнаті; без сюртука він скидався на лелеку.
— Що тепер робити! — бурмотів він. — Звідки я знаю, що тепер робити? Чого це ти надумався мене питати? Ніхто мені анічогісінько не розказує, а потім до мене приходять і питають, що робити. Я сам не знаю! Ось твоя мати, ось вона стоїть, вона, бач, нічого не може порадити. А я скажу тобі ось що: ти мусиш знайти її.
Сомс посміхнувся; його звичайна гордовита посмішка зараз здалася жалюгідною.
— Я не знаю, куди вона пішла, — мовив він.
— Не знаєш, куди вона пішла! — сказав Джеймс. — Як це ти не знаєш, куди вона пішла? А куди, на твою думку, вона може піти? Вона пішла до того молодика, до Босіні, ось куди вона пішла. Я давно знав, що так воно й буде.
Запала довга мовчанка; Сомс відчував, як мати стискає його руку. Йому здавалося, що він бачить усе це уві сні, неспроможний ані думати, ані діяти. Він бачив, як сіпається червоне батькове обличчя, наче той ось-ось заплаче; чув слова, що рвалися з його наболілої душі:
— Тепер не минути скандалу; я завжди це казав. — І трохи згодом, коли ніхто не озвався — А ви з матір'ю стоїте собі спокійнісінько!
Чув голос Емілі, спокійний, навіть зневажливий:
— Та годі вже тобі, Джеймсе. Сомс зробить усе, що можна.
Чув, як Джеймс, опустивши очі, пригнічено сказав:
— Я нічим не можу допомогти тобі, я вже старий. Але не поспішай, мій хлопчику.
Чув знову материн голос:
— Сомс зробить усе, щоб її повернути. Не треба про це говорити. Я певна, що все владнається.
Чув відповідь Джеймса:
— Не знаю, як це можна владнати. Якщо вона не втекла з Босіні, моя порада тобі: не зважай ні на що, знайди її і присилуй вернутися додому.
Знову Сомс відчув, як мати гладить йому руку на знак схвалення, і, наче повторюючи священну клятву, він пробурмотів крізь зуби:
— Знайду!
Утрьох вони зійшли у вітальню. Там сиділи три сестри і Дарті; якби прийшла Айріні, то зібралася б уся родина.
Джеймс умостився в своєму кріслі і, холодно привітавшись із Дарті, якого він зневажав і боявся, бо в нього ніколи не було грошей, більше не сказав ані слова, аж поки дворецький запросив до столу. Сомс теж сидів, як води у рот набравши; одна тільки Емілі — спокійна, мужня жінка — балакала з Вініфред про всяку всячину. Ніколи ще вона не розмовляла й не трималася так спокійно, як того вечора.
Оскільки Сомс із батьками вирішили нічого не казати про втечу Айріні, інші члени родини не висловили своєї думки, як повестися в цьому ділі; проте, як свідчать усі розмови, що точилися навколо дальших подій, Джеймсову пораду: «Не слухай її, розшукай і приведи додому!» — безперечно, вважали б розумною всі (хіба що за невеликими винятками) не тільки на Парк-лейн, але й у Ніколаса, у Роджера й у Тімоті. Напевно цю пораду схвалили б і інші лондонські Форсайти, які не сказали нічого з цього приводу тільки тому, що не знали про цю історію.
Незважаючи на зусилля Емілі, обід, який подавали Уормсон і служник, минав майже в цілковитій тиші. Дарті сидів насупившись і пив усе, до чого міг дотягнутися; а сестри взагалі не любили заводити між собою розмов. Джеймс запитав був, де тепер Джун і що вона робить. Ніхто не міг йому нічого сказати. Він знову поринув у похмуру мовчанку. І тільки тоді, коли Вініфред розповіла, як маленький Публіус дав жебракові фальшиву монетку, Джеймсове обличчя трохи проясніло.
— Чи ба, який меткий хлопчина! — озвався він. — Якщо й далі так піде, то, їй-право, з нього будуть люди. Розумний хлопчина, нічого не скажеш, розумний!
Та це був тільки короткочасний спалах.
Страви урочисто змінювали одна одну, над столом сяяло електричне світло, яке, проте, ледь сягало стіни, на якій висіла головна окраса їдальні, так званий «Морський пейзаж» Тернера, де не було майже нічого, крім корабельних снастей і потопельників. З'явилося шампанське, а за ним пляшка Джеймсового доісторичного портвейну, — здавалося, наче їх подала крижана рука кістяка.
О десятій Сомс попрощався і пішов; двічі його питали про дружину, і він відказував, що вона, мовляв, нездужає; він уже насилу стримувався. Мати поцілувала його довгим ніжним цілунком, він потиснув їй руку, відчуваючи, як потепліли його щоки. Надворі гуляв студений вітер, тужно завиваючи на перехрестях; Сомс ішов під ясним сталево-синім небом, всипаним зорями, не помічаючи ані їхнього холодного вітання, ані шелесту сухого платанового листя, ані панельних жінок, що пробігали повз нього в своїх витертих хутряних жакетках, ані посинілих від холоду безпритульних бідолах, що стовбичили на перехрестях. Прийшла зима! Але Сомс поспішав додому, ні на що не звертаючи уваги; коли він виймав листи з позолоченої дротяної скриньки, куди їх кидали крізь щілину в дверях, руки його тремтіли.
Жодного від Айріні.
Він пішов до їдальні; в каміні палав вогонь, біля каміна вже стояло його крісло, поряд лежали капці, на столі — погрібець і різьблена скринька з сигаретами; проте Сомс, подивившись на все це хвилини зо дві, вимкнув світло й піднявся нагору. В його кімнаті теж горів камін, але в спальні Айріні було темно й холодно. Саме сюди він і зайшов.
Він освітив кімнату свічками й довго ходив туди й сюди між ліжком і дверима, Йому важко було призвичаїтися до думки, що вона й справді його покинула, і, наче дошукуючись якогось пояснення, якоїсь причини, якоїсь дрібнички, що допомогла б йому збагнути фатальну таємницю його подружнього життя, Сомс почав відчиняти всі дверцята й копатися у всіх шухлядах.
Ось її сукні; він завжди любив, навіть наполягав, щоб його дружина гарно вдягалася; вона майже нічого не взяла: дві чи три сукні, не більше, а в шухлядах, які він висував одну за одною, все лежало на місці, — і білизна, і шовкові речі.
Може, зрештою, це тільки примха; може, вона просто собі поїхала на кілька днів до моря. Якби це було так, якби вона повернулася, він би вже ніколи не дозволив собі того, що сталося в фатальну позаминулу ніч, ніколи б не зважився на такий вчинок, — хоча це її обов'язок, її подружній обов'язок, хоча вона належить йому, — він би ніколи не зважився на такий вчинок. Певна річ, їй просто затьмарило розум.
Він нахилився над шухлядою, де вона зберігала свої коштовності; шухляда була незамкнена, і він висунув її; в скриньці стирчав ключ. Це здивувало його, але потім він здогадався, що скринька, певно, порожня. Він зазирнув усередину.
Скринька була аж ніяк не порожня. В зелених оксамитових гніздечках лежали всі подаровані ним коштовності, навіть годинник, а у відділенні з годинником стриміла трикутна записка від Айріні:
«Сомсові Форсайту.
Здається, я не взяла нічого з речей, що їх подарували мені Ви і Ваші родичі».
І більше ані слова.
Сомс поглянув на брошки й браслети, оздоблені перлами й діамантами, на плаский золотий годинник, прикрашений великим діамантом і сапфірами, на ланцюжки й персні, що спочивали кожен у своєму гнізді, і раптом з очей його потекли сльози й закапали в скриньку.
Жоден її вчинок у майбутньому, жоден із її минулих вчинків не міг би показати йому ясніше, чому вона покинула його. На одну-єдину хвилину він, мабуть, збагнув усе, що мусив збагнути, — збагнув, що вона ненавидить його, що ненавиділа його всі ці роки, що вона далека від нього, безмежно далека, наче людина, яка живе на зовсім іншому світі, що в нього нема — і ніколи не було ані крихти надії; збагнув навіть, що їй довелося багато вистраждати, що її треба пожаліти.