Він обійшов картину, і Тереза мала можливість розгледіти чоловіка, який з'явився нізвідки. Власне, можна було зійти сюди стежиною з боку селища, але стежка простягалася перед очима Терези — вона б помітила його!
Ні, він прийшов з боку лісу, з Пагорба Тіней, який обминають місцеві жителі. І їй теж не радили йти понад «прірву», казали, що там недалечко є межа, де починається земля проклятих. Чому так говорили, Терезі вивідати в місцевих не вдалося, а піти і подивитися самій, ЩО ТАМ, вона теж не наважувалася.
— Я ставлю такий знак на кожній своїй картині, — відповіла Тереза, коли незнайомий знову глянув на полотно.
Той кивнув — мовляв, знаю.
Його цікавив сам храм. Не горби, не вкриті лісом схили, а храм. А ще озеро.
— Так, він справді знаходився на отому схилі, — підтвердив незнайомий. — І можливо, такий само сліпучо-білий…
Дівчина не зрозуміла.
— Справді, було б дуже добре, якби храм існував…
— Якби?
— Ну… його ж немає! — розгубилася Тереза.
Вона раптом підхопилась на рівні і заходилася складати інструмент.
«Кумедно, — заспокоювала себе художниця, — чоловік пожартував, а я почала нервуватися».
Але, певно, відповідь Терези здивувала незнайомого, бо він продовжував вдивлятися в неї прищуленим поглядом.
— Ти не знаєш, — прозвучав висновок.
— Про що? Про існування храму? — спробувала відповісти жартом.
— Звідки у тебе цей знак?
Пронизливий погляд дівчини мав би зупинити питання. Ситуація була не зовсім звичайною.
— Звідки?
— Сама вигадала. Ще в школі. — Тереза спробувала згадати, в якому саме класі, але не змогла — здавалося, вона знала його завжди, просто одного разу намалювала ручкою на сторінці зошита. Задумалася і намалювала. — Малювала якісь хрестики, кружальця, і вийшов отакий цікавий знак.
— Справді? А може, ти колись бачила його в книжках… пергаментах. — Настирливість незнайомого починала дратувати. — Можливо, хто з батьків показав тобі знак?
«От зануда, — подумала Тереза. — Звідки він взявся?»
— Моя мама померла, коли мені виповнилося п'ять. До того часу вона перебувала в лікарні для божевільних. А батько завжди був діловою людиною, він взагалі таких штучок не визнає. Вони його дратують. Задоволені?
Тон, яким Тереза видала інформацію, пропонував незнайомому забиратися геть, але схоже, що в цій точці перетиналися його власні інтереси і він не мав наміру відступати.
Чоловік ще раз задивився в темні, мов ніч, очі Терези, що так відтінялися світло-коричневим довгим волоссям. Задивився так, наче хотів знайти відповідь на питання, яке мучило його вже понад двадцять років. Але відповіді не було. Вона ховалася під шаром грунту в давніх містах, в мурах пірамід, про них мовчали мертві…
— Ти справді не знаєш? — Здавалося, питав не Терезу, а когось іншого невидимого і давно неіснуючого. Але нараз стрепенувся і задав інше запитання: — Ти гадаєш, що зможеш дати раду сама? ВОНО сильне, сильніше, ніж думаєш. І ВОНО зовсім не має жалю. Сказати, що ВОНО приносить смерть, буде неправильно. Смерть — це частина ЙОГО…
«Він божевільний! — зробила висновок Тереза і поглянула на схил. — Нікого! Лише цього їй бракувало!»
Правильно оцінивши стан дівчини, незнайомий спокійно мовив:
— Мене не слід боятися. ЙОГО бійся.
Залишилося забрати лише полотно, а потім податися вниз до селища і якомога швидше. Це було єдине бажання, що вирувало в душі дівчини. Але там, поряд з полотном, цей божевільний. То, може, покинути картину напризволяще? Але ж стільки праці!
— У твоїх думках світ, Терезо.
— Звідки ви знаєте моє ім'я?
— Інший світ. Храмів і духів, давнини, страждань, і невідомі знання, що передаються лише втаємниченим. Чи не так?
— Ви помилилися.
— Тоді скажи, що, залишаючись наодинці, ти обдумуєш буденні проблеми, які необхідно вирішити. Скажи, що, перебуваючи серед людей, ти не замислюєшся над тим, чого не існує, — його голос переростав у крик, — скажи, що віриш у те, що храму ніколи не існувало! — Рука його метнулася в бік картини, і Тереза відбігла на кілька кроків назад. — А цей знак — Знак переходу, зіткнення, Ворота, точка злиття двох світів, крізь яку просочуються твої знання, те, що ти вважаєш власною фантазією! І крізь яку просочується мертве у світ живих…
Голос раптом став зовсім тихим, немов біль, що не гоїться часом. Цю людину щось тривожило, в погляді з'явилася мука, але тільки на мить, і Тереза скористалася тим моментом, щоб схопити картину і кинутися геть.
Не зупиняв, не намагався схопити її і лише, коли зникла серед дерев, гукнув:
— Ти не зможеш дати раду сама! Ніхто не може…