— Нам треба їхати, Терезо. Мені потрібна твоя допомога, чуєш? Мені треба, щоб ти показала, де знаходиться та злощасна річ!
Розпач ділився надвоє — з одного боку, хотілося допомогти, з другого — заховатися, перечекати, поки все закінчиться. Врешті-решт Тереза опанувала себе і майже спокійним голосом спитала:
— Все буде гаразд?
— Обіцяю.
— Він не торкнеться мене?
— Ні. Я не дозволю.
Борису самому хотілося вірити в сказане. Вибору не було. Треба спробувати, можливо, саме він зможе покласти край віковічній проблемі.
Коли авто в'їхало в селище, була вже глуха ніч. На чистому небі мирно, наче знущаючись, поблискували зорі. Обабіч дороги в темряві шелестіли дерева, розхитані несильним вітром, то завмирали, то пригиналися, вклоняючись візитерам. Тепло надворі, спокійно. Люди в селищі все ще не спали. Лампи на стовпах деінде освітлювали дорогу і разом з тим — то гурт дітлахів чи молоді, то жінку з відром, що перейшла дорогу.
— З повним, це на щастя, — намагався розвеселити Терезу Борис.
Відповіддю була вимушена посмішка.
— Тут, — нарешті показала Тереза, коли «Ніссан» мало не проїхав повз її хатину.
— Чудово.
— Чудово було б, якби ми їхали звідси. Невже не можна було почекати до ранку?
— А потім на ніч йти за Межу?
— За Межу? Ми ще й за Межу підемо? — Терезу охопила паніка.
— Не ми. Я піду за Межу. Ти залишишся тут.
Стало легше, але тільки на мить. Вона не хотіла відпускати дорогу для себе людину туди. А також не бажала залишатися сама. Хоча б на мить.
Миті інколи буває забагато.
Вони підійшли до порога, залишивши світло фар ввімкненим, — воно розріджувало густу темряву подвір'я. Від хати віяло страхом. Темно, непривітно і порожньо. У Терези не було жодного бажання заходити всередину.
— У мене немає ключів.
— Не проблема, — відповів Борис.
По голосу було зрозуміло, що зараз він обдумує справді важливіші речі.
Впевнено підійшов до дверей, сіпнув за ручку, потім оглянув замок.
— Через вікно буде легше, — виніс свій вердикт.
Тереза, не втручаючись, лише спостерігала і молилася, щоб не загасилося світло фар. Просто так, ні з сього ні з того. Тут усе можливо.
У той час, коли Борис виймав шибу з вікна, позаду них щось стукнуло. Схоже на звук падіння каменя. Досить величенького.
Спроквола Тереза таки озирнулася. Боялася озирнутися. Знову цей страх, який паралізує все тіло і навіть душу. Як же вона хотіла не побачити щось незвичайне! Як же вона хотіла, щоб то виявилася лише кішка або… вітер. Та в душі щось настирливо нашіптувало, що то не киця і не вітер.
Вона знала, що то.
Та озирнувшись, не помітила нічого. Тільки темрява і світло фар.
Борис, який теж був укляк, прислухаючись, знову продовжив роботу і вже за кілька секунд був у хатині.
Він був там тільки мить. А може, ще менше. Але для Терези ця мить розтягнулася до безкінечності. Хотілося вовком вити від розпачу тут, серед темряви, під нічним небом із зірками, неподалік від Межі…
Нарешті рипнули двері і на порозі з'явився Борис.
— Прошу додому.
— Світло вмикається справа, — нагадала Тереза, перш ніж ступити крок.
Справді, зі світлом набагато зручніше. Бачиш кожен закуток, і тобі вже не ввижаються на кожному кроці химери.
Борис ввімкнув світло лише на веранді. Тереза освітила подвір'я і пробіглася майже по всіх кімнатах.
— Навіщо тобі ілюмінація? — зіронізував Борис.
Відповіді не надійшло, та й навіщо щось говорити, якщо й так все зрозуміло.
— Де вхід на горище?
— Може, спочатку поїмо? Так втомилася і зголодніла, — спробувала відтягнути неприємне на потім.
— У нас немає часу. Дістанемо колиску, і, поки я розбиратимусь з нею і з ритуалом, ти приготуєш нам щось смачненьке. Домовилися?
А що залишалося робити?
Драбина все ще стояла тут, на місці. Запах цвілі бив в обличчя, під ногами валялися покручені згортки зіпсованих водою картин.
— Гарна з тебе хазяйка, — пожартував Борис.
Він уже міг відтворити в уяві події, що відбувалися в останній день перебування Терези на дачі.
Не роздумуючи, Борис вручив Терезі один з потужних ліхтарів, які захопив із собою, і попросив:
— Покажи де — наскільки я зрозумів, там купи мотлоху і знайти потрібну річ вкрай нелегко.
На це Тереза ледь хитнула головою. Ні. Вона нізащо не хотіла повертатися туди, де вперше відчула невимовний жах і де знаходиться причина, першоджерело зла.
— Тоді йди за мною. Ти потрібна мені, Терезо. Все, що робиться, робиться заради тебе, — нагадав.