— Я зараз збираюся за Межу. Ти почекаєш мене тут.
Авжеж, за Межу вона не хотіла йти. Навіть якби він примушував, Тереза ніколи б не погодилася на подібну прогулянку. Він робить це заради Діни, то ж нехай старається.
— Хоч повечеряй.
Від Бориса не приховалися нотки агресії в голосі дівчини. Не так давно вона дивилася на нього, мов на Бога. Тепер за щось ображається. Не зрозумієш тих жінок.
— Із задоволенням повечеряю. Я дуже голодний.
Сів без запрошення. За його рухами і запобіжним поглядом стало зрозуміло, що він дуже поспішає і їжа для нього зараз неважлива, просто Тереза старалася, приготувала вечерю, і він не хотів її образити.
За столом в основному говорив Борис, хвалив страви, розповідав про ритуал, про свої сподівання на спроможність відтворити його, а дівчина тільки слухала і кивала.
Чимось незадоволена, відламала шматок печива і відвернулася.
— Щось не так? — поцікавився в Терези.
— Ні. Все гаразд.
Борис швидко допив чай і нерішуче встав з-за столу.
— Я планую повернутися післязавтра зранку. Дочекайся мене тут. Гадаю, ВОНО нічого тобі не заподіє.
Тереза кивнула. Сперечатися марно. Та й куди вона подінеться без машини? До траси ого-го скільки йти.
Ні, якби він робив це заради неї, то ніколи б не залишив тут саму. Відвіз би у Львів у свій затишний безпечний будиночок, і байдуже, що втрачено було б ще день чи два. Він робить це заради іншої людини.
— Молися за мене, — попросив, уже забираючи приготовану сумку.
— Так, щасливо, хай Бог тобі допомагає…
А потім вже при самому виході почув:
— Діна б тобою пишалася.
Скільки образи і докору було в її голосі! Таж це ревнощі! Звичайні жіночі ревнощі! А він голову собі сушить, що ж сталося. При чому тут Діна? І раптом так захотілося поцілувати цю нерозумну гарненьку дівчинку. Розвернутися, затиснути в чіпких обіймах і поцілувати. Хоча б на прощання.
Заледве стримав себе. Якби Тереза бачила його усмішку в ту мить, вона б ніколи не грюкнула дверима за його плечима. І не засмутилася б через його мовчання.
Знову ніч, і вона знову залишилася сама. Так холодно і самотньо. Страшно.
Раніше вона не боялася будинку. Боже, скільки ночей вона тут провела! Не задумуючись над життям і смертю. Все, що її цікавило, — мистецтво, картини. Дратував світ людей. Хотілося втекти подалі від суспільства, цивілізації, всіх… А зараз…
Піти до сусідів? Практично ніколи не ходила. Навіщо будити їх? Уже давно глупа ніч і люди навколо сплять.
Він робить це заради Діни.
Залишив саму, пішов, все одно що до неї пішов…
І на душі стало так гірко.
В очах стояли сльози. Не текли, просто стояли і випікали очі. А що ж буде з нею?
Господи, чи в цьому світі є людина, на яку можна покластися?
Залишив її в будинку, заваленому, як висловився, обрядовими предметами. В будинку, де було ВОНО, і зник, покликаний боргом минулого.
— Будь вона проклята, така мертва і така!..
У Терези забракло слів. Раніше, мабуть, і не знала, що таке ненависть.
Її мучив страх і почуття безпорадності.
Начебто і раніше тут бувала, завжди сама, тижнями жила і не хотіла нікого бачити. А тепер усвідомила — проживання в хатині подібне до перебування на цвинтарі серед мерців. Так само, як у морзі.
Кожна із тих залізяк над головою багато могла повідати, ой як багато. І Тереза дуже сумнівалася, що хоч щось добре.
Здається, ще недавно могла провести тут вічність, всі свої плани пов'язувала з хатиною, а тепер так хотілося втекти. Та куди? Навколо безлика темнота, і куди подітися о такій порі? Вибігти з хати, а далі куди? В темряву, в ліс?!
Почуття безвихідності іноді буває дурнішим за будь-який сон.
Вона сиділа на сходах, підібгавши під себе ноги, ладна щомиті від найменшого звуку схопитися на ноги і помчати до людей. Всіх побудити, битися в істериці, але пригорнутися до живих.
Здавалося, серце от-от вистрибне з грудей, розірветься, нехай тільки щось стукне.
А вона знала, що стукне. Нутром відчувала.
Тиша теж тиснула невимовною вагою. Аж у вухах дзеленькало.
Ледве змусила себе звестися на ноги і зайти в спальню. Там був телевізор. Хоч якась ілюзія життя. Перебрала всі канали, які могла. Нічого не хотілося дивитись, врешті-решт залишила одну передачу і тихенько сіла, прислуховуючись не так до телевізора, як до навколишніх звуків.
І дочекалася.
Сама здивувалася ненормальному спокою, що раптом огорнув душу. Майже спокійно зійшла вниз і натрапила на уламки скла. Якраз на тім самім місці, де щойно сиділа.