Його відсутність була якоюсь недоречною. їй не хотілося снідати самій.
Накинувши той самий махровий халат, спустилася в кухню, увімкнула електрочайник і заглянула у величенький сніжно-білий холодильник. Все, що хочеш, навіть готувати не треба — і вуджене м'ясо, і рулети, і напівфабрикати, які варто лише розігріти в мікрохвильовій печі. На противагу її холодильнику — тут цілий магазин.
Але нічого не хочеться.
Взяла з полички рум'яний червоненький персик і з насолодою надкусила його, відразу пригадалася сценка біля каміна, і тиха усмішка заполонила губи.
Поснідала справді по-англійськи, крім персика вмістилася лише кава, та й то невеличка чашка.
Радіо сповіщало останні новини, що трапилися у світі, час від часу перериваючи трагічні повідомлення недоречною веселою музичною заставкою. Для цього світу це норма, хіба можна придумати щось інше? І Тереза, як і тисячі інших людей, не вельми задумувалася над скоромовками дикторів. Хтось черговий раз пророкував загибель світу — як завжди протягом віків; десь пішли мільярди на вирощення клона вівці в пробірці, а десь тисячами вимирали люди від голоду і примітивних вірусів, бо економічна війна забрала в них усе. їм хоч би один мільярд з тих, що віддали вівці.
Тереза тут же згадала недавно почуті новини про відкриття чергового притулку для бездомних кішок, тоді як у країні на кожному кроці трапляються бездомні люди, бомжі, а ще скільки на межі через безробіття?
— Усе ж у нашому досконалому світі щось не так, — задумливо мовила дівчина.
Чому б це?
Дивлячись у вікно, вкрите коротенькою призбираною фіранкою, Тереза вирішувала, як діяти далі. В неї своє життя, нарешті їй усміхнулося справжнє жіноче щастя, і залишається лише перевезти речі до її нової оселі. Хотіла зробити це разом з Борисом, але, схоже, він має недобру звичку зникати. А може, хоче, щоб на нього завжди чекали. Жаль, досі не взяла номер мобілки. Навіть соромно комусь сказати.
Нічого.
Сидіти вдома і дивитися телевізор Тереза не збиралася, вирішила заїхати до батька, а потім до себе. Поки збере речі, Борис повинен повернутися.
Дві невеличкі троянди, зовсім ще пуп'янки, висковзнули з протягнутої руки і впали на холодну надмогильну плиту. Не міг сказати, чому не поклав, як завжди, а просто… кинув.
Її улюблені квіти.
Росою з пелюстків спадала вода на камінь — холодний темний надгробок. І в тій росі відбилося сонце, крихітне і непомітне, зовсім беззахисне, мов самі темно-червоні квіти. Простягнув був руку, аби поправити їх, але передумав. Нехай лежать так, розкидані.
Тут завжди було безлюдно, інколи здавалося, що й на цвинтар неподалік не навідуються люди. Збудували близьким малесенькі кам'яні домівки і відреклися. І тільки вітер щодня пролітає поміж травами і шепочеться з птахами та деревами.
— Привіт, кохана, — неголосно мовив Борис, притулившись спиною до плити: не міг дивитися на могилу, все одно що в очі. — Сьогодні чудовий день, правда? Я пам'ятаю, тобі подобалася така погода. Ти так любила в спеку купатися в озері. Я все пам'ятаю, кожну мить від дня знайомства з тобою. Завжди пам'ятатиму…
Знову обіцянки.
Не стримав клятви і знову щось обіцяє.
Як же важко сьогодні говорити! Ніколи так не було, завжди біг до неї від світу людей, щоб виговоритися. А тепер це так складно.
— Пам'ятаєш, я розповідав тобі про Терезу? Дівчинку Марти… — осікся від лестивості власного голосу. — Звичайно, пам'ятаєш… Як же ще. Вона не апостол. — Сам не знав, кого намагається переконати. — Вона… — Вирвав жмут трави і нервово почав дрібнити його на шматки. — Вона хороша мила дівчина, майбутнє мистецтва, таких берегти треба, вона ніколи нікому не заподіє зла! До цієї справи Тереза навіть менше причетна, аніж ти. Вона ніколи не читала тієї чудо-літератури, що прирекла тебе на смерть, вона заслуговує на життя! — Черв'ячок, ймення якого сумління, дер душу зсередини, вимагаючи позбавитися відчуття провини, і Борис обрав далеко не найкращий спосіб. — Це ти все почала. Твоя непосидючість привела до ритуалу. Що саме ти хотіла довести?! Ти прирекла стількох людей на мученицьку смерть! — Тон став раптом грубим і жорстоким, майже з ненавистю. — Мовчиш? Ти завжди відмовчуєшся, коли до тебе говорять, ти не хочеш відповідати за свої помилки! Ти вбивця, Діно!
Він не міг бачити, як з граніту з-поміж написів імені виділилась малесенька краплина, схожа на ті, що падали з троянд. Стекла, залишаючи за собою нерівний прозорий слід, схожий на сльозу на щоці. І навіть вітер, що гуляв полем, не міг висушити її.