Отож картини не з легкої маминої руки. Якщо вона справді була художницею, могла б намалювати щось сама.
Плани змінилися, щойно сіла за кермо автомобіля, їхати додому? Для чого? Потреба збирати речі тепер виявилася не такою вже й нагальною. Радше навпаки. Хто з них бреше? Валентин, який домагається її руки і батьківського спадку, чи Борис, присягаючись у коханні і мріючи про розкішне вбивство, яке б надовго запам'яталося людям?
У руках все ще була копія про судову справу. Так само обережно пальці перебирали складені вчетверо сторінки і розгорнули на отій першій, з фотографією. Очі не вірили в написане. Вбивство? Хіба Борис схожий на вбивцю? Згадалося перше враження при знайомстві на пагорбі. Маніяк. Завжди кажуть: «Перше враження правдиве, рано чи пізно до нього неодмінно повернешся».
Кожна наступна сторінка кричала, підтверджуючи приповідку. Згадувалися свідки, імена, свідчення самого звинуваченого… Підпис.
Лише один раз Тереза бачила таку закарлючку з літерою «Б» попереду. Впізнала б із мільярда.
Але якщо можна підробити справу, то скопіювати підпис ще легше.
— Кажеш — університет? — спитала Тереза нібито у Валентина.
А той справді раптом вирішив наздогнати дівчину і вибіг з будинку.
Для нього стало дуже важливим наздогнати її. Розкішні квіти на клумбі перед під'їздом перешкодою не стали. Проте дівчина, натиснувши на газ, через дві секунди зникла за поворотом.
— Університет, — повторювала собі Тереза. — Двадцять років — не так багато. Хоча б записи про виставки мають зберегтися.
Працювала логіка. Якщо відкинути чудове світле почуття кохання до Бориса та багаторічну перевірену довіру до Валентина, залишаються факти. Якщо виставка була — «плюс» у Валентиновій графі. Правда, це не розставляє крапки над «і». Решту покаже час. Ще ж треба перевірити автентичність судової справи в прокуратурі.
У розкішній альма-матері тисячів великих людей України і не тільки, тобто в університеті імені Франка, дали адресу непримітної маленької вулички Львова, пояснили, що там міститься мистецький гурток і керує ним людина, яка брала участь в організаціях виставок при університеті двадцять років тому. Єдиний чоловік з тих, хто не виїхав з міста.
Гурток. Бодай слово красиве.
Споруда своїми сірими невеличкими порожніми залами та коридорами зовсім не нагадувала альма-матер митців, які пізніше розносять по світу власні шедеври. Облуплені по закутках стіни, як і все некомерційне в нашій країні, благали про помилування і вклади. Кабінет мистецтвознавця, куди направили Терезу, був розташований на другому поверсі й давав змогу відчути весь смак любові до мистецтва, ще коли сходиш крутими сходинами і зазираєш у немиті вікна з видом на старі страшненькі особнячки зі сміттєзвалищем поряд.
Тереза двічі постукала в дерев'яні двері і, не почувши відповіді, зазирнула всередину. Все, як і малювала уява: старенькі меблі, завалені журналами, папками та недоречними вазонами, і серед оцього розгардіяшу в малесенькій кімнатці — худесенька літня жіночка з сивим, як молоко, волоссям. Господиня була явно не задоволена появою без дозволу, діловито поправила лляну хустку на плечах і зиркнула з-під товстих скелець окулярів.
— Ви записати дитину?
Тон говорив, що жінка сувора.
— Ні. Я хочу задати кілька питань.
— Про мистецтво?
— Майже. Ви пам'ятаєте виставки в університеті?
— Я все пам'ятаю.
— А… Марту Януш? Ви не пригадуєте такого імені? Обличчя жінки спохмурніло, видаючи глибоке замислення і явне незадоволення.
— Януш? Ні, такого… Але була одна Марта… Болгарка за національністю.
— Так! — майже крикнула Тереза. — Це моя мама.
Раптова зміна погляду насторожувала. З неприхованою цікавістю стара оцінила Терезу з ніг до голови і зробила висновок:
— Ви не схожі.
— Знаю. — Тереза мить обдумувала, як сформулювати наступне питання. — Кажуть, у неї була виставка? Вона гарно малювала?
— Гарно — не те слово! — здивувалася Терезиній непоінформованості жіночка: як можна не знати цього, адже йдеться про власну матір? — її картини були чудові! Яке майбутнє відкривалося перед Мартою! Ви навіть не можете собі цього уявити. Будь-яка людина мистецтва, яка бодай один раз бачила роботи Марти, говорила про неземну геніальність дівчини! Ну, ви, мабуть, не розбираєтеся в мистецтві, і вам важко пояснити, що таке поєднання стилів, але, попри різнобарвну стилістику, картини Марти жили, в них відчувалася містика, яку дівчина намагалася відтворити в кожній своїй роботі.