Вже перед заходом сонця подзвонив біля брами знайомого будинку. Вийшов старий слуга в темно-вишневій лівреї.
– Панство вдома? – кинув я дурне питання.
– Виїхали за кордон.
– Надовго?
– Не знаю, прошу пана…
Брама зачинилася. Кальварія блукань без мети відновилася. Нарешті я опинився на Парковій.
– Номер шість! – наполегливо бубонів мені чийсь голос. – Номер шість!
Ось і він! Здалеку видніється на хвіртці біла дошка з чорною шісткою. Зосталася лише хвіртка – залізна хвіртка і сітка з зеленого дроту. А сіткою – ха-ха! – ретельно і педантично обгороджений простокутник румовищ! Що це? Є навіть ґудзик дзвінка?.. Чом би й ні? Кнопка і кавалок дроту, звислого на паркані.
Натискаю кнопку.
– Гальо! Анджею, ти вдома?..
О, іроніє! О, сило звички!
Входжу у хвіртку; наче сновида минаю невеликий сад, подекуди засипаний гравієм, зупиняюся в самому центрі руїн. Сонце заходить, і його яскраво-червона усмішка криваво полум’яніє на хвилях з вапна, тиньку і цегли. Не вціліло жодної стіни, немає жодного цілого шматка муру, навіть фундаменту не видно. Все стерто на порох. Що за пустка!..
Чую свій зовсім чужий хрипкий голос:
– Анджею! Анджею!
З вікна сусідньої вілли вихилилася якась жінка.
– Кого ви шукаєте?
– Чи пан Анджей Вєруш виїхав?
– Не знаю такого пана.
– Як то? Він ваш найближчий сусід, власник цього будинку.
І жестом я показую на румовища.
– Ніколи не чула такого імені. Власник вілли, інженер Рудський, загинув під руїнами ще десять років тому.
– А потім? Хто відбудував будинок опісля?
– Ніхто. Вже десять років місце лежить облогом.
– Не може бути! Ще місяць тому тут стояв будинок! Катастрофа відбулася 24 червня!
Жінка усміхнулася і уважно подивилася на мене.
– Певно, ви помилилися. Може, то на іншій вулиці. Цим руїнам уже десять років. – Вона знову усміхнулася і зникла в глибині будинку.
У голові я відчув раптово біль, чорний непроникний саван таємниці опустився на очі.
– То ким же я був цілий рік? Ким був Вєруш? А ким Кама?..
Може, мені снився сон – жахливий сон, що пашів отруйними випарами?..
Ні! Ні!!!.. Адже у мене на грудях її лист, її прощальний лист – три жорстокі слова! І це дійсність, страшна у своїй простоті дійсність!..
З того царства мороку, з похмурих лабіринтів сну я виніс на світло дня цю одну-єдину пам’ятку…