Выбрать главу

– Геть! Вертайте його, втікайте! Задній хід! Назад! Назад! Нещастя!

Тлум шаленим натиском сахається до балюстради і ламає її. Нажахані очі інстинктивно обертаються вправо, туди, де юрмиться служба, і бачать спазматичну, безцільну вібрацію ліхтариків, що силкуються зупинити якийсь потяг, який на повних парах наїжджає з протилежного боку колії, зайнятої пасажирським з Бжеска. Вихори свистків перебивають розпачливі відозви рупорів і несамовиті крики людей.

Усе даремно. Неочікуваний потяг наближається з запаморочливою швидкістю; велетенські зелені баньки машини розрізають темряву диявольським поглядом, потужні колеса обертаються з фантастичною, скаженою швидкістю…

Із тисячі грудей виривається жахлива тривога, безмежна паніка, надсадний вигук:

– Це він! Блудний потяг! Шаленець! На землю! Порятунку! На землю! Гинемо! Порятунку! Гинемо!

Якась гігантська сіра маса пролітає над покотом тіл, імлиста маса з наскрізними проломами вікон – чути вихор сатанинського протягу, що дме з тих розчахнутих дір, чути шарудіння химерно розвіяних жалюзі, видно відьомські личини пасажирів….

Утім відбувається щось дивне. Скажений потяг, замість того, аби вщент розтрощити свого товариша, якого він доскочив, проходить крізь нього, як імла: за хвилю вже видно, як проковзують один крізь одного паротяги, як безгучно труться стіни вагонів, як зливаються передачі і вісі коліс – ще секунда, і привид, пролетівши з блискавичним шалом крізь цілий організм бжеского потяга, щезає і роздимлюється вдалині, десь у полі. І западає тиша…

На колії проти станції стоїть собі спокійно неушкоджений пасажирський з Бжеска. Довкола панує безмежна, бездонна тиша. Тільки від лук, там, у далечі, лунає стишене свіркотіння коників, тільки по дротах, там, угорі, пливе буркотлива балачка телеграфу…

Люди на пероні, служба, урядовці протирають, наче зі сну, очі і спантеличено перезираються: чи воно насправді було, а чи примарилося?

Поволі всі погляди, охоплені спільним імпульсом, скупчуються на потязі з Бжеска. Стоїть він геть глухий і мовчазний. Лише запалені в купе лампи жевріють рівним, спокійним світлом, лише у прочинених вікнах легкий вітерець бавиться фіранками…

У вагонах запала мертва тиша, ніхто не висідає, ніхто не визирає зсередини. Крізь освітлені прямокутники вікон видно пасажирів: чоловіків, жінок і дітей. Усі вони цілі й неушкоджені – ніхто не зазнав і найменшої контузії. Однак стан їх напрочуд дивний…

Усі вони застигли, обернуті обличчями в керунку, куди зник диявольський потяг. Якась жахлива сила заклякла тих людей в одній поставі і тримає в німому остовпінні.

Якийсь сильний струм переорав скупчення душ і споляризував їх на один манір. Випростані руки вказують на якусь неясну ціль, певно, віддалену – похилені тіла пориваються у запаморочливі далі, до імлистої потойбічної країни – а очі, пройняті божевільною тривогою і… захватом… очі втопились у просторі без меж…

І так вони усе стоять і мовчать; жодна жилка не здригнеться, жодна повіка не кліпне. Так усе стоять і мовчать…

Бо пройшов крізь них предивний повів, бо торкнулося їх велике осяяння, бо були вже всі вони… несповна розуму…

Аж тут відлунням безтурботних буднів забриніли міцні й знайомі звуки – удари, ритмічні, як серце, що калатає у здорові груди – розмірені, звиклі звуки, що від віку виголошують те ж саме:

– Бім – бам… – і пауза. – Бім – бам… Бім – бам…

Сигнали тривали…

ULTІMA THULE[6]

[7]

Буде цьому вже років десять. Подія здобула туманні, майже маревні контури, заволоклася голубим серпанком минулого. Тепер усе уявляється мало не шаленим маренням, але я напевно знаю, що все, до найдрібніших деталей, було саме так, як мені пригадується. З тієї пори не один удар звалився на мою посивілу голову, я багато що пережив і багато побачив всяких дивовиж, але пам’ять про той незвичайний випадок залишається незмінною, його образ навіки врізався в мою душу: патина часу не приглушила виразного рисунку, ба навпаки, з роками таємничим чином поглибилися тіні.

Я був тоді начальником станції у Кренпачу, поблизу кордону, з мого перону як на долоні виднівся видовжений щербатий ланцюг гір. Кренпач був передостанньою станцією на лінії, що біжить до кордону, а за нею на відстані 50 км були ще тільки Щитниськи, кінцева станція краю, де вартував пильний, як журавель, Казимир Йошт, мій колега і приятель.

Він любив порівнювати себе з Хароном, а станцію, довірену його турботам, іменував на античний лад Ultіma Thule. Мені в цьому вчувалася не просто класична ремінісценція, бо сенс обох назв ховався глибше, аніж на перший погляд здавалося.

вернуться

6

Ultіma Thule – в уяві давніх греків острів на північ від Британії, мабуть, Ісландія, яку вважали за край світу.

вернуться

7

© Ю. Винничук, переклад українською, 2018.