І я, зціпивши зуби, чекав, бігаючи, наче поранений звір, з кута в кут, чекав, раз у раз вискакуючи на перон і прислухаючись до сигналів. Абсолютна тиша, нещасливий товарняк не з’являвся. Повернувшись у контору, я відновлював атаку на телефон. Безрезультатно: з того боку відповіді не було.
Я відчував себе нескінченно самотнім у просторій станційній конторі, освітленій сліпучим білим світлом газової лампи. Якийсь жах, досі невідомий, дикий, схопив мене у свої хижі кігті і тряс – я тремтів від голови до ніг, як у лихоманці.
Знесилений, я опустився на канапу, сховавши обличчя в долонях. Я боявся дивитися перед себе, боявся наштовхнутися на чорний, утворений стрілками палець, що невблаганно вказував на опівнічну годину; немов мале дитя, я боявся глянути на боки в очікуванні якого-небудь остраху, що крижанить кров. Так минуло години дві.
Раптово я здригнувся. Задеренчав телеграф. Я підскочив до столу і гарячково урухомив приймальний пристрій.
З апарату поволі потягнулася довга біла стрічка. Схилившись над зеленим квадратом сукна, я узяв в руку повзучу стрічку, шукаючи знаків. Але стрічка була чиста – жодної букви. Я чекав, напружуючи зір, стежив за рухом білої смужки…
Нарешті стали з’являтися перші слова, з довгими, хвилинними, проміжками вирази невиразні, складаються з величезним зусиллям, немов би в боротьбі з заціпенінням розуму…
«…хаос… морок… сум’яття сну… далеко… сіре… світло… ох! як тяжко!.. як тяжко… вирватися… гидота! гидота!.. сіра маса… густа… смердюча… нарешті… я відірвався… я… єсьм…»
Потім настала довга, на кілька хвилин перерва, але стрічка продовжувала виповзати ледачою хвилею. Знову з’явилися знаки – тепер проставлені упевненіше, сміливіше:
«…Єсьм!.. Єсьм!.. Єсьм!.. Он… там… моя оболонка… лежить… на канапі… холодна, брр… розкладається… потроху… зсередини… Байдужа мені… надходять якісь хвилі… великі, ясні хвилі… вихор!.. Чуєш цей велетенський вихор!.. Ні!.. Ти його не можеш чути… І все переді мною теперішнє… все тепер… чудесна круговерть… підхоплює мене… з собою… понесло!.. Йду вже, йду!.. Прощай… Ром…»
Депеша раптово обірвалася, апарат став. Мабуть, саме тоді я захитався і впав на підлогу. Принаймні у такому вигляді застав мене помічник, що увійшов до контори близько трьох ранку, – я лежав на підлозі без пам’яті, з рукою, обмотаною телеграфною стрічкою.
Прокинувшись, я насамперед запитав про товарняк. Так і не прибув. Не барившись ні секунди, я скочив на дрезину і погнав її повним ходом крізь світанкову мряку.
Вже під’їжджаючи до Щитниськ, я помітив, що відбулося щось надзвичайне. Зазвичай спокійна і пустельна двірцева площа була забита натовпом, що облягав службову будівлю.
Скажено розштовхуючи людей, я прорвався в службове приміщення. Там я застав двох чоловіків, що схилилися над канапою, на якій із закритими очима лежав Йошт. Відштовхнувши одного з них, я схопив друга за руку. Але рука його закоцюбла і холодна, як мармур, вислизнула з моєї і безсило звісилася. Обличчя під шапкою буйного попелястого волосся, вже схоплене холодом смерті, застигло в трохи помітній ласкавій усмішці.
– Серцевий напад, – пояснив лікар, що стояв поряд. – Рівно опівночі.
Я відчув гострий, колючий біль з лівого боку грудей. Підняв очі на дзиґар, що висів над столом, – показував дванадцяту: стрілки завмерли в трагічну хвилину.
Я сів на канапу поряд з померлим.
– Він помер відразу? – запитав я у лікаря.
– На місці. Смерть настала рівно опівночі під час надавання телефонної депеші. Коли я прибув сюди десять хвилин на першу, отримавши вістку від залізничника, пан начальник уже не жив.
– Хто ж спілкувався зі мною телеграфом поміж другою і третьою ночі? – запитав я, вдивляючись в обличчя друга.
Присутні здивовано переглянулися.
– Ні, – відповів мені помічник Йошта, – це виключено. В цю кімнату я ввійшов близько першої ночі, щоб прийняти справи, і з того часу не покидав службового приміщення ні на хвилину. Ні, пане начальнику, ані я, ані хто інший зі співробітників не користувалися цієї ночі телеграфним апаратом.
– А проте, – впівголоса сказав я, – сьогодні вночі поміж другою і третьою я отримав депешу зі Щитниськ.
Запанувало глухе, кам’яне мовчання.
– Лист!
Я сягнув до кишені, розірвав конверта. Був адресований мені. Йошт писав:
«Ultіma Thule, 13 липня.
Дорогий Ромку!
Я повинен загинути – скоро, раптово. Людиною, яку я побачив сьогодні уночі в одному з вікон халупи, – був я сам. Може, небавом виконаю свою місію, а тебе виберу на посередники. Розкажеш людям, засвідчиш істину.