За хвилю велика тінь перемістилася по вікнах порожнього коридору – промчавши між рядом купе і вікнами, й зникла у тамбурі. Хтось відкрив двері на платформу і рвонув сигнал тривоги. Потяг почав раптово сповільнюватись…
Темна постать збігла сходами, нахилилася у напрямку руху, і одним стрибком рвонула у світлі світанку в придорожні чагарники…
Потяг зупинився. Занепокоєна служба довго шукала винуватця тривоги; не відомо було, з якого вагону поступив сигнал. Врешті кондуктори зауважили відсутність одного з колег. – Вагон № 532! – Вони ввірвалися на коридор, почали зазирати у кожне купе і щойно в останньому знайшли нещасну жертву. Якась демонічна сила викрутила йому голову жахливим чином так, що очима, які вилізли з орбіт, він дивився на власну спину. У застиглих білках вранішнє сонце відблискувало жорстокою посмішкою…
З ТОМУ «ШАЛЕНИЙ ПОДОРОЖНІЙ»
СІРА КІМНАТА
Моє нове помешкання мене також не задовольняло. Спершу здавалося: причина, через яку я втік із попереднього, тут абсолютно виключена, і я буду забезпечений від чогось незнаного – того, що змусило мене залишити тамту оселю. Але кілька днів, проведених у цій кімнаті, переконали мене, що новий прихисток є ще гіршим від попереднього, бо певні ознаки, які мене турбували і викликали відразу до нього, тут почали виступати в гострішій, дужче підкресленій формі. Після тижневого перебування у новому приміщенні я дійшов до прикрого висновку, що потрапив у халепу, стократ неприємнішу від колишньої, та що похмурий настрій, який вигнав мене з попереднього помешкання, повертається знову, до того ж у дуже підсиленому вигляді.
Усвідомивши собі цей, не надто привабливий у майбутньому, стан речей, я в першу мить почав шукати причину в собі. Може, це я сам приволік із собою прикрий тон і намагаюся перекинути його на оточення, а, дивлячись на нього, як на щось поза собою, у такий нещирий спосіб намагаюся замаскувати власну неміч?
Але цьому припущенню стало на перешкоді цілковите відчуття внутрішньої рівноваги, яким дихало в той час усе моє єство, і винятково добрий стан здоров’я. Невдовзі дійшов до іншої гіпотези, яка миттю перемінилася на певність, підтверджену щоденним досвідом.
І ось, проваджений непомильним передчуттям, я сягнув по інформацію щодо останнього мешканця, який безпосередньо переді мною винаймав кімнату. Яке ж було моє здивування, коли назвали мені прізвище Борути! Був це той самий чоловік, після якого я наймав і попереднє помешкання. Якийсь дивний збіг обставин змусив мене двічі бути його наступником. Окрім цього, ніщо мене з ним більше не в’язало, не знав навіть, ким він є і як виглядає.
Взагалі-то неможливо було довідатися про нього нічого більшого, ніж те, що називався Мирко Борута і мешкав тут кілька місяців. На запитання, як давно і куди виїхав, шимон[12] мрукнув мені у відповідь щось невиразне, очевидно, не маючи найменшого бажання пускатися у дальші пояснення. Проте за виразом його обличчя я здогадався, що міг би мені чимало розповісти про мого попередника, але воліє мовчати з власної ініціативи або з наказу власника будинку. Може, мав для цього особливі причини, а може, взагалі не полюбляв занадто ділитися інформацією.
Лише значно пізніше я зрозумів його обережну тактику. Справді, з погляду інтересів господаря, вона була єдиною можливою: не варто клієнтів відлякувати. Але справа прояснилася для мене допіру після низки власних вражень, які кинули світло на особу колишнього мешканця і його справжню, свідомо затаєну переді мною долю.
У кожному разі настроєва подібність обох помешкань, що так дивовижно збігалася з індивідуальністю попереднього мешканця, давала багату поживу для роздумів.
Із плином часу я сповнився переконання, що душа (якщо можна так сказати) обох кімнат «просякла» особистістю Борути.
У тому, що таке можливе, не маю жодного сумніву. Ба навіть, вважаю, що вираз «залишити десь частку душі» належиться сприймати не лише переносно. Наше щоденне співжиття з певним місцем, тривале перебування у певному середовищі, хоч би воно належало тільки до органічного світу й було позбавлене присутності інших людей, обмежуючись іно мертвими предметами, мусить через якийсь час викликати взаємний вплив і обопільну дію. Поволі утворюється різновид невловимого симбіозу, сліди якого завдяки багаторазовому повторенню закріплюються надовго і зберігаються після припинення безпосереднього контакту. Якась психічна енергія залишається після нас і тримається місць та речей, до яких звикла. Оці тендітні залишки колишніх сув’язей потім покутують цілими роками (хтозна, може, й століттями), вони невидимі для невразливих, але не менш істотні, щоби з часом обізватися виразним жестом.