– Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Але за хвилину замовкло; і знову свистів тільки вітер в скажених перегонах, квилили ворони під свинцевим небом…
З похиленою головою повернувся коліяр до своєї будки…
Але відтоді, з того пам’ятного вечора, йому в душі розквітла ясна надія і чекала на здійснення. Бо з кожним днем він чув це щораз виразніше, щораз ближче, щораз краще. За хвилю воно вмовкало, щоправда, глухнуло десь, розвіювалося, але назавтра, в сутінках, в цю дивну годину змагання дня з ніччю знову поверталося сильніше вже, голосніше, майже намацально…
Аж настала година звершення.
Якоїсь грудневої ночі, ночі, завіяної снігом, коли він, натомлений чуванням, схилив свою сиву голову низько на груди, залунав сигнал…
Вавера затремтів і прокинувся:
– Що це?!
– Бім-бам… – пролунало повторно. – Бім-бам…
Сигналізатор грав. Уперше з часу служби почув будник цокання молоточків…
Почервонів, тремтячими руками вбрав шапку, накинув шинель на плечі і, прихопивши ліхтар, вибіг до будки.
– Бім-бам… – грало на стовпі.
– Я йду вже, я йду, – шепнув, похитуючись на ногах зі зворушення.
Зусиллям волі опанувався, виструнчився в службовій позиції і, піднявши високо світлосигнал, чекав.
– Та, та, та… Та, та, та… – дудніло на вітці.
– Тарах, тарах, тарах… Тарах, тарах, тарах… – гуркотіли рейки.
Коліяр видивився голодним поглядом у пащеку тунелю…
– Та, та, та!.. Та, та, та!..
Нарешті побачив. На вильоті з глибокого отвору засвітилася пара очей, пара велетенських, золото-жовтих баньок і росла, росла, наближалася…
Будникoві у голові зблисла думка:
– Проїде чи стане?
В цей момент пролунав скрегіт різко загальмованих коліс, і потяг затримався на станції. Вавера не ворухнувся, не зрушив з місця. Дивився…
Зі службового вагону висів начальник і попрямував до коліяра. За ним зіскочило зі сходинок ще кілька кондукторів і якийсь контролер та підійшли до нього.
– Добрий вечір, Вавера! – привітався, простягаючи дружелюбно руку, начальник. – Ти нас довго чекав, стариганю мій, га? Ну і нарешті дочекався.
Вавера стискав долоню. Солодкі сльози, сльози щастя душили слова:
– Згідно наказу, пане начальник, на посту.
– Добрий вечір, колего! – підступили й кондуктори. – Вітаємо, старий друже!
І оточили його колом. Хтось забрав у нього сигнал і пришпилив ліхтар до грудей, хтось тицьнув йому кондукторського ключа в руку.
– Ну, панове, – залунав гучний голос начальника. – Кому в дорогу, тому час! Вавера, ти, ясна річ, їдеш з нами?
– Ми ж бо за тобою сюди приїхали, – загримів дружній хор колег. – Досить тобі вже хіба будникування?
В грудях Ваверy ридало щось від безмірного щастя. Поглянув ще раз крізь сльози на зупинку, на свій будиночок, завіяний снігом, на самотню тополю в саду і рушив до вагонів:
– Я з вами, колеги, з вами на смерть і на життя!
І, ступивши на східці вагону, як багато років тому, підняв ліхтар у бік паротяга і гукнув голосно:
– Їдем!
Потяг рушив з протяжним свистом і покотився у простір…
Наступного дня, морозяного грудневого ранку застав Люшня коліяра перед будкою в службовій позиції з витягнутою вгору рукою і з погаслим ліхтарем у закостенілих пальцях.
– Вавера, що тобі? – промовив, вдивляючись в обличчя приятеля з застиглою на роті посмішкою. І доторкнувся його плеча. Тоді закоцюблий будник, як колода, звалився йому під ноги.
– Замерз! – шепнув коваль, обнявши тіло. – Замерз на смерть на посту.
І поклав його обережно у будці на тахті…
Чутки про плановану ліквідацію гілки виявилися передчасними; пережила вона ще одну весну і літо. Але казали в околиці, що від смерті Вавери гілка мовби ожила. Особливо надвечір яр відлунював дивними відгомонами. Дудніли якісь потяги, клацали, розігнавшись, колеса, важко дихав розігрітий паротяг. Звідкись напливали на крилах вітру якісь сигнали, лунали тягучою скаргою свистки, грали сигнал від’їзду невидимі сурми…
Люди радше оминали цю місцину. Навіть птаство, сполохане незвичайним гуркотом, покинуло чудний виярок і переселилося деінде, в гостинніші місця.
Лише коли під осінь наступного року таки забрали рейки і розібрали будку коліяра, все затихнуло, і «глуха гілка» замовкла назавжди.
СМАЛЮХ
Старший кондуктор Блажек Боронь, обійшовши довірені його опіці вагони, вернувся у свій закут, офіційно іменований «службовим купе». Зморений цілоденним сновиганням по вагонах, захриплий від вигукування станцій в осіннє, мрякою набрякле повітря, він міг нарешті розслабитися на вузенькім, оббитім цератою кріселку, радіючи довгожданому відпочинку. Нинішній рейс добігав кінця, потяг вже пройшов відрізок густо розташованих станцій і мчав щодуху до кінцевого пункту. Тепер йому більше не доведеться щоразу зриватися з місця, збігати сходинками вниз і зірваним голосом сповіщати всьому світу, що потяг прибув на таку-то станцію, що потяг затримався на п’ять, десять або на весь довгий квадранс, або що пора робити пересадку.