Явтух замовк. Хвилину всі стояли мовчки, мов ще чекаючи, потім раптом заговорили всі разом, товплячися біля Явтуха, перегукуючи один одного, сварячись комусь кулаками, лаючись і подекуди навіть плачучи.
Довго гомоніли. А ввечері з'іхалися біля Явтухової хати і тихо посунули по темній вулиці довгою низкою возів.
На передньому возі їхав Явтух з Миколою, високим гарним парубком, і пильно дивився вперед. Було темно і нагорі в економії, і внизу у селі; тільки там і там жовтіли в білих стінах невеличкі віконця та сунули небом чорні та похмурі хмари.
Біля воріт уже чекала їх челядь, яку поставив Партнер, якось узнавши про сход.
— Хто ще? — гукнув хтось біля воріт, коли Явтух зупинив коней.
— Свої.
— Хто свої?
— До пана.
— По віщо?
— По той хліб, що нашими руками склав у своїх клунях. Одчиняй, Іване! — спокійно скінчив Явтух.
— Ваш хліб? Ваш хліб?.. — раптом скажено вискочив з-за воріт сам Партнер, що, не покладаючись на челядь, сам став берегти економію. — Ах ти ж, злодію! Вон звідци (погана лайка)! Вон, щоб вашого і духу не було біля моїх воріт! Я покажу ваш хліб!
— Оступися, чоловіче добрий, — спокійно затремтів Явтухів голос, — бо переїду! Н-но!
Коні рушили.
— Іване! Бий їх! Бий по конях!.. Не жалій!..
І не скінчив: якісь руки тісно вхопили його ззаду, боляче зім'яли всього і, наче дитину, однесли до покоїв.
— Ховайтеся у хату та краще мовчіть, — ставлячи його біля ґанку, промовив тихо Іван і пішов за возами, що сунули вже до амбарів.
Партнера мов пришибло. Він справді сховався в покої і тихо сів на якийсь стілець, нічого не чуючи. Довго він так сидів, не слухаючи і одповідаючи якоюсь нісенітницею на слова і питання переляканої жінки та дітей, довго щось думав, потім встав, одягся як у дорогу і вийшов у двір. Там було тихо і темно, як у могилі, тільки біля амбарів вешталися люди і видно було при світлі засвічених ліхтарів, як вони щось носили на плечах до своїх возів. Постоявши трохи, Партнер рушив до стайні, засідлав коня, сів і потихеньку виїхав. Поминувши вози, він раптом повернувся і закричав на весь двір:
— Прощавайте!.. Хутко побачимося.
— Хто то? — спершу не пізнав дехто з селян його голосу.
— Партнер.
— Ей, ви! Мурляки!.. Чуєте? Хутко побачимося, бо вранці салдатськими кулями будете ділитися!..
— Проїжджай, проїжджай! — гукнув Іван. — Та Богові дякуй, що живий ідеш. Німець чортів!
— Прощавайте! Побачимось ще! — ще раз долетів голос Партнера, змішаний зі стуком копит, і в дворі знов стало тихо.
Ділили до півночі. Потім так само тихо і поважно виїхали, і кожний повертав додому, промовляючи:
— Добраніч... Спасибі!..
— Собі дякуй, — одповідав за всіх Явтух і кожному додавав: — Завтра ж — не забувайте — у Білі Берези... До пана Саминського...
— Аякже!
Весело запалали печі по хатах, весело, радісно вперше за три-чотири місяці снідали селяни тієї ночі. Поснідали й поснули. Але не вспіло ще надворі добре посіріти, як до Явтуха прийшов Іван і, поздоровкавшись, суворо промовив:
— Салдати йдуть.
— Хто? Які салдати? — не зрозумів спершу Явтух, але зараз же догадався і також понуро додав: — Звідки знаєш?
— Вернувся німець. Жінка і паничі самі ріжуть курей. Обід готовлять охвицерові, що йде з салдатами з города... Стара Явдоха казала. Вранці й будуть.
— Скликай людей на вигон!
І от вони сходяться тепер і чекають салдатів. Явтух ходить від купки до купки, од чоловіка до чоловіка й підбадьорює.
— Та не стрілятимуть же вони! — аж скрикував він трохи нетерпляче, коли хто не вірив, або сумно хитає головою. — Не можуть вони стріляти! За віщо ж? За правду? Та й хто ж стрілятиме? Наші ж, ті ж таки мужики... Подумайте ж самі...
—А в Кавунівці убили ж трьох?
— Ет! Ви з тою Кавунівкою! Убили, бо... не знали...
— Як то не знали? Але ж бачили, кого стріляли?
— Бачили! Та тільки й того, що бачили! Ніхто їм не розказав нічого, не довів, чого і як забрали хліб... То й мусили стріляти. Хіба салдат той знає? Хіба він бачить, що не по правді стріляє? Розказати треба... Треба сказати, на кого вони руку підіймають... На своїх же. На батьків, на братів... Бога ж побійтесь, як же вони стрілятимуть? Нізащо не стрілятимуть!
— Дядьку Явтуше! — раптом вмішується до балачки Микола. — А як теє... стрілятимуть, то тікати чи битися з ними?
—Хм... Як стрілятимуть... Не можуть вони стріляти! Це ж як Божий день... Хіба ж ми злодії чи розбишаки які?
— Я буду битися! Все одно! — постановляє Микола суворо. Балачка переривається, і всі ще пильніше починають дивитися на смужку ліса.
— Ідуть! — раптом зразу виривається шепотом у багатьох і наче хвиля розкочується по валці й ніби пронизує всіх холодним щемлінням десь далеко в серці. Розмови стихають, і всі напружено дивляться на щось сіре і довге, що повзе з-за лісу по чорному зораному полю. Бліді лиця поблідли ще більше, засвітилися мукою; груди важко, глибоко зітхають, мов на всіх навалилася якась непосильна вага.
А сіре повзло та повзло, мов велика гадюка, то скручуючись по дорозі, то розтягуючися у довгу, рівну низку.
— З ружжями! — тихо промовив хтось.
Всі заворушилися; десь захлипала жінка, запищала дитина, але їх зразу спинили, і всі знов наче покам'яніли, очей не зводячи з гадюки, над якою справді можна вже було розгледіти рівну гостру щетину з рушниць.
— А-о-о! — зачулось ще здалеку якась команда офіцера, що їхав поруч з гадюкою на коні, то випереджаючи її, то знов зупиняючися і озираючи всіх.
Селяни знов заворушилися, зачувши різкий той крик, і ще більше зблідли. Позаду хтось молився, хтось знов тихо захлипав, але їх уже не спиняли. Всі не спускали очей з сірої гадюки, що вже переверталася помалу у рівний живий сірий тин людей. Цей тин ішов рівно, прямо, гулко ступаючи сотнею ніг по калюжах, і, здавалося, нічого не бачив і не чув перед собою, крім свого офіцера.