— Скажіть, а ви хотіли б сходити сьогодні ввечері в кіно? — запитав він.
— Залюбки.
— А де найближче?
Вона захихотіла:
— «Сінекс» у Портленді, насправді. Де фоє прикрашають безсмертні полотна Сюзен Нортон.
— Звісно, де ж іще. А які фільми вам подобаються?
— Що-небудь захопливе, з автомобільними погонями.
— Гаразд. А ви пам’ятаєте «Нордик»? Він був просто тут, у місті.
— Звісно. Він закрився у 1968-му. Звичайно ми ходили туди двома парами, коли я навчалася у старшій школі. А коли фільм був поганий, кидалися коробками від попкорну в екран. — Вона захихотіла. — А такими вони переважно й бували.
— Зазвичай там показували старі репабліківські серіали[27], — сказав він. — «Людина-ракета», «Повернення людини-ракети»[28], «Креш Каллаген і бог смерті вуду».
— То було до моїх часів.
— Що ж таке з ним сталося?
— Тепер там офіс із нерухомості Ларрі Кроккета, — сказала вона. — Наш кінотеатр убив отой драйв-ін у Камберленді, я гадаю. Він, і ще телебачення.
Якусь мить вони мовчали, поринувши у власні думки. Годинник компанії «Ґрейгавнд» показував 10:45 ранку. Вони одночасно промовили:
— Скажіть, а ви пам’ятаєте…
Вони подивилися одне на одного, і цього разу, коли задзвенів регіт, міс Куґан зиркнула на них обох. Навіть містер Лабрі скинув очима.
Вони теревенили ще п’ятнадцять хвилин, аж поки Сюзен з жалем не сказала йому, що має виконати деякі справи, але так, до сьомої тридцять вона впорається і буде готовою. Розійшовшись у різні боки, обоє чудувалися такому легкому, природному випадковому зіткненню їхніх життів. Бен прогулявся назад по Джойнтер-авеню, затримавшись на розі Брок-стріт, щоб кинути побіжний погляд на Дім Марстена. Йому пригадалося, що та велика пожежа 1951 року допалала майже до самого його подвір’я, але потім вітер перемінився.
Він подумав: можливо, йому варто було згоріти. Можливо, так було б краще.
Ноллі Ґарденер вийшов з будівлі міської управи і сів на сходах поруч з Паркінсом Ґіллеспі якраз вчасно, щоби побачити, як Бен із Сюзен разом заходять до Спенсера. Паркінс курив «Пелл-Мелл» і чистив собі нігті складаним ножиком.
— То отой парубок, шо письменник, це ж він?
— Еге.
— А з ним ото була Сюзі Нортон?
— Еге.
— Ну, то цікаво, — сказав Ноллі й підсмикнув на собі формений ремінь. У нього на грудях важно блищала поліцейська зірка. Він отримав її поштою, замовивши в одному детективному часописі; місто не забезпечувало своїх помконстеблів значками. Паркінс мав зірку, але тримав її в своєму гамані — дивина, якої Ноллі ніколи не був здатен зрозуміти. Звичайно, усі в Лігві знали, що той констебль, але ж є така річ, як традиція. Є така річ, як відповідальність. Коли ти служитель закону, мусиш думати і про те, і про інше. Ноллі думав про обидві ці речі, і то часто, хоча міг собі дозволити бути тільки позаштатним помічником констебля.
Ніж Паркінса спорснув, зрізавши йому шматочок шкіри з пучки великого пальця.
— Дідько, — лагідно лайнувся він.
— Як думаєш, Парку, він справжній письменник?
— Звісно, справжній. Його три книжки є тут, у нашій бібліотеці.
— Правдішні чи вигадки?
— Вигадки, — Паркінс прибрав ножа і зітхнув.
— Флойду Тіббетсу не сподобається, шо ’кийсь парубок гуля з його кралею.
— Вони не жонаті, — сказав Паркінс. — І їй більше вісімнадцяти.
— Флойду це не сподобається.
— На мою гадку, Флойд може насрати собі в капелюха й одягти його собі задом наперед, — сказав Паркінс.
Він потоптав своє куриво об сходинку, дістав з кишені коробочку від «Сакретсів»[29], поклав туди недопалок і заховав коробочку назад до кишені.
— Де цей парубок, той письменник, живе?
— Там, у Єви, — сказав Паркінс. Він уважно роздивлявся свою поранену кутикулу. — Днями він їздив нагору, подивитися Дім Марстена. Дивний з лиця.
— Дивний? Тобто як це?
— Дивний та й усе. — Паркінс дістав пачку сигарет. Сонце лагідним теплом вчувалося на його обличчі. — Потім він поїхав до Ларрі Кроккета. Хотів собі винайняти те обійстя.
— Марстенове обійстя?
— Еге.
— Він шо, прибацаний?
— Може, й так. — Паркінс змахнув муху в себе з коліна штанів і задивився, як вона задзижчала геть вдалину цього яскравого ранку. — Друзяка Ларрі мав доста клопоту останнім часом. Я чув, він поїхав продавати ту «Громадську Балію»[30]. Фактично, продав її ще ’кийсь час тому.
— Шо, оту стару самопральню?
27
«Republic Pictures Corporation» (1935–1967) — американська кіностудія, яка спеціалізувалася на вестернах, серіалах та фільмах категорії «Б».