— І все ж таки, — з сумнівом мовила вона.
— Я думав орендувати Дім Марстена, — зауважив він мимохідь. — Навіть зайшов так далеко, щоб попитатись про це. Але його вже продано.
— Дім Марстена? — усміхнулась вона. — Ви, мабуть, переплутали назву.
— Аж ніяк. Стоїть на першому пагорбі на північний захід від міста. Брукс-роуд.
— Продано? Хто це на Бога?..
— Мене це теж здивувало. З мене час від часу підсміюються, мовляв, мені в голові клепки хитаються, але навіть я збирався його лиш орендувати. Той парубок, що з нерухомості, мені так і не сказав хто. Схоже, там якась глибока, похмура таємниця.
— Можливо, якісь люди з-поза нашого штату хочуть зробити з нього собі літню садибу, — сказала вона. — Хто б вони не були, вони божевільні. Реставрація будівлі, то одне — я б сама залюбки спробувала — але цей дім не надається до реставрації. Він був руїною вже навіть тоді, коли я була малою дитиною. Бене, а чому взагалі вам хотілося там пожити?
— Ви коли-небудь бували в ньому всередині?
— Ні, але раз на спір зазирала туди крізь вікно. А ви?
— Був. Раз.
— Моторошне місце, авжеж?
Вони замовкли, обоє думаючи про той Дім Марстена. Ці думки, зокрема, не мали пастельної ностальгії інших споминів. Скандал і насильство, пов’язані з цим будинком, сталися до їхнього народження, але маленькі містечка мають довгу пам’ять і церемоніально передають свої жахи від покоління до покоління.
Історія Х’юберта Марстена і його дружини Бьорді найближче відповідала тому образу скелета, який мусить тримати у своїй шафі місто. У Новій Англії 1920-х років Х’юбі був президентом великої автотранспортної компанії — автотранспортної компанії, що, як подейкували, провадила свій найприбутковіший бізнес після опівночі, переправляючи канадське віскі до Массачусетсу.
Він, відійшовши багатієм від справ, переселився з дружиною до Салимового Лігва у 1929-му і втратив більшу частину свого багатства (ніхто, навіть Мейбел Вертс, не знав, скільки саме) під час краху фондової біржі 1929 року.
Протягом десяти років між падінням ринку і сходженням Гітлера Марстен зі своєю дружиною жили в тому будинку відлюдниками. Єдине, коли їх бачили, це після полудня щосереди, коли вони приїздили до міста скуплятися. Ларрі Мак-Лавд, який у ті роки працював поштарем, доповідав, що Марстен отримує чотири щоденні газети, часописи «Сатердей Івнінг Пост», «Нью-Йоркер» і ще пригодницький «Дивовижні історії»[44]. Також раз на місяць він отримував чек від автотранспортної компанії, що базувалася у Массачусетсі, у місті Фолл-Ривер[45]. Ларрі казав, що може взнати, що там справді чек, зігнувши конверта і зазирнувши у віконце для адреси.
Саме Ларрі й знайшов їх улітку 1939-го. Газет і журналів — протягом п’яти днів — накопичилося в поштовій скриньці стільки, що стало неможливо всовувати туди нові. Ларрі всі їх дістав і вирушив доріжкою з наміром покласти цю пошту між сітчастими й основними дверима.
Було то в серпні, літо в розпалі, початок найспекотніших днів, і на Марстеновому переднім подвір’ї буяла зеленню трава по литки заввишки. Трельяжна решітка з західного боку будинку рясно поросла жимолостю, і гладенькі бджоли неквапливо гули над восково-білими запашними квітами. Попри ту високу траву, в ті часи будинок іще мав прекрасний вигляд і всі погоджувалися, що Х’юбі збудував найгарніший дім в Салимовому Лігві, перш ніж у нього поїхав дах.
Згідно з історією, яку перегодом з виснажливим жахом переповідали кожній новій членкині Жіночої асоціації, вже на половині доріжки Ларрі унюшив щось погане, на кшталт зіпсованого м’яса. Він постукав у передні двері і відповіді не отримав. Він зазирнув крізь шпарину, але нічого не зміг там роздивитися в щільному мороку. Замість заходити тут, він обійшов дім до задніх дверей, і то на власне щастя. Ззаду сморід був ще гіршим. Ларрі спробував задні двері, виявив їх незамкненими і вступив до кухні. Там у кутку розпростерлася Бьорді Марстен, ноги розчепірені, ступні босі. Півголови в неї було знесено пострілом майже впритул з тридцять-нуль-шостого калібру[46].
(«Мухи, — завжди в цьому місці проказувала Одрі Герсі, говорячи зі спокійною авторитетністю. — Ларрі розказував, що кухня були повна їми. Гудять усюди, сідають на… самі розумієте, і знову злітають. Мухи»).
Ларрі Мак-Лавд розвернувся і вирушив прямим ходом у місто. Він знайшов Норріса Варні, котрий був констеблем у ті часи, та трьох чи чотирьох байдичів у крамниці Кроссена — тоді цим закладом керував ще батько Мілта. Серед них був і старший брат Одрі, Джексон. Вони поїхали назад у «шевроле» Норріса й поштовому пікапі Ларрі.
44
«Saturday Evening Post» — заснований 1897 р. найпопулярніший свого часу тижневик для сімейного читання; «The New Yorker» — заснований 1925 р. інтелектуальний тижневик; «Amazing Stories» — заснований 1926 р. перший у світі журнал фантастичної літератури.
46
.30-06 Springfield — стандартний набій армійської зброї США у 1906–1970 роках, у метричній системі аналогічний калібру 7,62 × 63мм.