Він хихотнув, але в роті йому пересохло.
— І що сталося?
— Я заліз досередини крізь вікно. Будинок усе ще був повний мотлоху, хоча минуло дванадцять років. Газети люди, мабуть, забрали під час війни, але все інше так і полишили. У передпокої там стояв стіл, а на ньому ота снігова куля — ви знаєте, про що я кажу? У ній всередині маленький будиночок, а якщо її струснути, там іде сніг. Я поклав її собі до кишені, але звідти не пішов. Хотів довести свою вартісність. Тож я пішов нагору, туди, де він повісився.
— Ох, Боже мій.
— Пошукайте там, у скриньці для дрібничок, дістаньте мені сигарету, добре? Я хочу кинути, але зараз мені потрібно закурити.
Вона подала йому сигарету, і він тицьнув запальничку на приладовій панелі.
— У будинку смерділо. Ви повірити не можете, як там смерділо. Пліснявою і гнилими м’якими меблями, і ще якийсь тухлий запах, типу задавненого масла. І живими істотами — пацюками чи бабаками, чи чим там іще, що гніздилося в стінах і зимувало в погребі. Такий жовтий, сирий запах.
— Я скрадався вгору по сходах, маленький хлопчик, дев’ять років, переляканий до всирачки. Дім поскрипував і обсідав мене, я чув, як ті істоти поквапливо розбігаються від мене по той бік тиньку. Я не переставав думати, ніби чую за спиною кроки. Обернутися я боявся, бо можу побачити, як Х’юбі Марстен плентається позаду за мною з петлею вішальника в руці і геть чорним обличчям.
Він дуже міцно стискав кермо. У голосі не залишилося легковажності. Така інтенсивність його спогадів трішки її лякала. У жеврінні приладової панелі його обличчя взялося довгими борознами людини, що подорожує ненависною їй країною, з якою несила цілком розпрощатись.
— Нагорі сходів я зібрав усю свою хоробрість і побіг коридором до тієї кімнати. Мій план був: забігти туди, щось там вхопити, авжеж, а тоді драпати звідти к лихій годині. Двері в кінці коридору стояли зачинені. Я дивився на них і, наближаючись туди, побачив, що завіси там осунулися, а нижній край дверей упирається в поріг. Я бачив дверну ручку, сріблясту і трохи потьмянілу в тому місці, де за неї бралися руками. Коли я за неї потягнув, нижній край дверей пронизливо верескнув проти дерева, наче жінка від болю. Якби був розумнішим, гадаю, я відразу розвернувся б і чкурнув звідти, як той чорт. Але я був сповна накачаний адреналіном, тож вхопився за ручку обома руками і потягнув щосили. Двері розчахнулися. І там був Х’юбі, висів під балкою, силует його тіла окреслювався світлом з вікна.
— Ох, Бене, не варто, — сказала вона нервово.
— Ні. Я розповідаю вам правду, — наполегливо заперечив він. — Правду про те, що побачив дев’ятирічний хлопчик, правду, яку через двадцять чотири роки, у всякому разі, пам’ятає оцей ось чоловік. Х’юбі висів там і обличчя в нього зовсім не було чорним. Воно було зеленим. Набряклі очі були заплющені. Руки синюшного кольору. А потім він розплющив очі.
Бен з силою затягнувся сигаретою і шпурнув її крізь вікно у темряву.
— Я видав крик, який, мабуть, і за дві милі звідти було чутно. А потім я побіг. На половині сходів я впав, підхопився, вибіг крізь передні двері і прямо вниз по дорозі. Хлопці чекали мене десь за півмилі звідти. Тільки тоді я помітив, що досі тримаю в руці ту снігову кулю. І вона досі в мене є.
— Ви ж насправді не думаєте, що бачили там Х’юберта Марстена, чи не так, Бене?
Далеко попереду вона побачила жовте, мерехтливе світло, яке провіщало центр міста, і зраділа йому.
Після довгої паузи він сказав:
— Сам не знаю.
Він промовив це через силу, неохоче, немов краще волів би погодитися з нею і на тому закрити цю тему.
— Ймовірно, я так себе накрутив, що все те мені примарилося. А з іншого боку, може бути якась правда в ідеї, що будинки вбирають емоції, які в них хтось залишає, заряджаючись ними на кшталт… сухого акумулятора. Можливо, годяща людина, наприклад якийсь наділений розвинутою уявою хлопчик, може подіяти як каталізатор на той сухий заряд і змусити його видати активний прояв чогось… чогось такого. Я не кажу конкретно про привидів. Я кажу про якесь своєрідне тривимірне телебачення. Можливо, навіть дещо живе. Якогось монстра, як на вашу ласку.
Вона витрусила з його пачки сигарету і теж закурила.
— Хай там як, а впродовж кількох тижнів по тому я спав у себе в кімнаті з увімкнутим світлом, а сон про те, як я відчиняю ті двері, сниться мені всю решту життя. Щоразу, як у мене якийсь стрес, той сон повертається.
— Це просто жахливо.
— Ні, аж ніяк, — заперечив він. Не дуже, у всякому разі. У всіх нас трапляються погані сни.