Бенів «сітроен» так і стояв на Євиній парковці, тепер обліплений мокрим листям в’язів, які притіняли цей квадрат гравію. Піднявся вітер, але дощ припинився. Вивіска «Номери Єви» гойдалася і скрипіла у цьому сірому пообідді. Будівлю оповивала якась моторошна, очікувального характеру тиша, Джиммі подумки відзначив певну схожість, і в нього похололо серце. Тут було точно так, як у Домі Марстена. Він загадався, чи хтось коли-небудь покінчав тут життя самогубством. Єва мала би знати, але він не думав, що Єва щось розкаже… більше ні.
— Це було би ідеально, — промовив він уголос. — Оселитися в місцевому пансіоні, а потім оточити себе своїми дітьми.
— Ви певні, що нам не варто поїхати по Бена?
— Потім. Ходімо.
Вони вилізли з машини і пішли до ґанку.
Вітер смикав їх за одяг, куйовдив їм волосся. Усі відтінки були бляклими, а дім, здавалося, напосідає на них.
— Ти чуєш цей запах? — запитав Джиммі.
— Так, ще густіший, ніж раніше.
— Ти готовий до цього?
— Так, — твердо відповів Марк. — А ви?
— На Бога Христа сподіваюся, що я теж, — сказав Джиммі.
Вони піднялися сходами ґанку, і Джиммі торкнув двері. Двері були незамкнені. Коли вони вступили до завжди маніакально охайної кухні Єви, їх обох вдарило духом, як з відкритого смітиська — утім, неначе задимленим багатьма роками.
Джиммі згадав ту свою розмову з Євою — це було майже чотири роки тому, майже відразу по тому, як він розпочав тут практику. Єва прийшла на обстеження. Багато років вона була пацієнткою його батька, а коли його місце перебрав Джиммі, навіть посівши той самий Камберлендський кабінет, вона прийшла до нього без вагань.
Вони балакали про Ралфа, на той час уже дванадцять років як мертвого, і вона сказала йому, що привид Ралфа досі живе в хаті — раз у раз вона натикається на щось нове, призабуте, на горищі або в шухляді письмового столу. І звичайно, мова зайшла про той більярдний стіл у підвалі. Вона сказала, що мусила б його позбавитися; він там тільки місце займає, яке вона може використати для чогось іншого. Але ж це був стіл Ралфа і вона просто не може змусити себе подати оголошення в газету або зателефонувати на програму «Торговець янкі» місцевої радіостанції.
Так вони пройшли через кухню до підвальних дверей і Джиммі їх відчинив. Тут сморід був густим, потужним. Він клацнув вимикачем світла, але без потрібного результату. Звісно, той його зламав.
— Пороздивляйся тут, — сказав він Марку. — У неї мусить бути ліхтарик або свічки.
Марк почав нишпорити, витягуючи шухляди, зазираючи до них. Він помітив, що тримач для ножів над раковиною порожній, проте в той час нічого про це не подумав. Його серце гупало з болючою повільністю, наче приглушений барабан. Він усвідомив той факт, що зараз він уже в дальньому, рваному кінці своєї витривалості, на крайній межі. Здавалося, мозок у нього вже не думає, а тільки реагує. Краєм ока він постійно бачив порухи і смикав головою, озираючись, щоб поглянути, але нічого не бачив. Військовий ветеран мусив би розпізнати ці симптоми, що сигналізують про настання бойової втоми.
Він вийшов у коридор і продивився там у комоді. У верхній шухляді знайшовся довгий, чотирьохбатарейний ліхтар. Марк поніс його назад у кухню.
— Ось, знайшов, Джи…
Почувся гуркіт, потім щось важко гупнуло. Двері підвалу стояли відчинені навстіж.
І почалися крики.
Коли Марк вступив назад до кухні «Номерів Єви», була за двадцять хвилин п’ята. Очі в нього були порожніми, а футболка вимазана кров’ю. Погляд у нього був ошелешеним і загальмованим.
Раптом він закричав.
Цей крик рвався ревом з його живота вгору по темній трубі його горла і крізь розчепірені щелепи. Він кричав, поки не відчув, що божевілля починає потроху полишати його мозок. Він кричав, допоки йому не надірвалося горло і нестерпний біль засів у голосових зв’язках, наче уламок кістки. І навіть коли він вивергнув весь страх, жах, лють і розпач, які зміг, той нестерпний натиск залишився, піднімаючись із підвалу вгору хвилями — знання, що Барлоу присутній десь там, унизу — а тепер було вже близько до темряви.
Він вийшов надвір і, стоячи на ґанку, величезними ковтками хапав вітер. Бен. Він мусить дістатись до Бена. Але якогось дивного кшталту летаргія немовби обгорнула його ноги свинцем. Та яка з того користь? Однаково Барлоу переможе. Вони здуріли, що виступили проти нього. А тепер Джиммі сплатив повну ціну, як і Сюзен, як і отець Каллаген.
Сталь у ньому пробилася вгору. Ні. Ні. Ні.