Тепер тільки Марк і я.
Сюзен, Джиммі, отець Каллаген, Метт. Усі пішли.
Паніка вхопила його, і він зітнувся з нею мовчки. Він, не думаючи, поклав слухавку назад на важіль, гільйотинуючи якесь напівпоставлене запитання.
Він вийшов надвір. Було десять по п’ятій. На заході розходились хмари.
— Виходить усього три долари рівно, — повідомив йому Сонні життєрадісно. — Це машина лікаря Коді, авжеж? Як бачу оте ДМ на номерах, то завше згадую одне кіно, шо я бачив, то така історія про зграю шахраїв, і один з них завше крав машини з номерами ДМ, тому шо…
Бен подав йому три однодоларових папірці.
— Сонні, я мушу мчати. Вибачте. У мене проблеми.
Обличчя Сонні зім’ялося.
— Овва, жаль таке чути, містере Міерзе. Погані новини від вашого видавця?
— Можна й так сказати.
Бен сів за кермо, затріснув двері і рушив, залишивши Сонні в його жовтому демісезонному дощовику дивитися їм услід.
— Метт помер, чи не так? — спитав Марк, вдивляючись у нього.
— Так. Інфаркт. Звідки ти знаєш?
— Ваше обличчя. Я побачив ваше обличчя.
Було 5:15.
Паркінс Ґіллеспі стояв на маленькому критому ґанку міської управи, курив «Пелл-Мелл» і роздивлявся на західне небо. На Бена Міерза і Марка Петрі він перемкнув свою увагу неохоче. Його обличчя гляділося сумним і старим, як ті склянки з водою, які вам приносять у дешевих харчевнях.
— Як ваші справи, констеблю? — запитав Бен.
— Терпимо, — спромігся Паркінс.
Він вивчав задирку в себе на шкірястому нігтьовому валику великого пальця.
— Бачив вас, ганяли туди-сюди. Скидалось на те, наче цей хлопчина сам-один їхав за кермом із Залізничної вулиці останнього разу. Справді так?
— Так, — сказав Марк.
— Ледь не цокнувся. Парубок, шо їхав назустріч, проминув тебе на ’кийсь курвий волос.
— Констеблю, — мовив Бен. — Ми хочемо розказати вам, що зараз відбувається в місті.
Паркінс Ґіллеспі виплюнув недопалок своєї сигарети, не відриваючи рук від поруччя маленького критого ґанку. Не дивлячись ні на кого з них, він сказав спокійно:
— Я не бажаю цього чути.
Вони дивилися на нього, ошелешені.
— Ноллі сьодні не з’явився, — сказав Паркінс тим самим спокійним, безклопітним тоном. — Він зателефонував учора пізно ввечері, сказав, що бачив машину Гомера Мак-Казліна десь на Глибокій Просіці — гадаю, він назвав саме Глибоку Просіку. І після того ні разу не подзвонив.
Повільно, сумно, наче людина під водою, він занурився пальцями собі в кишеню й дістав звідти чергову «Пелл-Мелл». Почав рефлекторно її крутити, розминаючи, між великим і вказівним пальцями.
— Ці, йоб їх, події мене до смерті доведуть, — сказав він.
Бен спробував знову:
— Ґіллеспі, той чоловік, який купив Дім Марстена. Його прізвище Барлоу. Саме зараз він у підвалі пансіону Єви Міллер.
— Справді? — відгукнувся Паркінс без якогось особливого здивування. — Вампір він, а хіба ні? Точно, як у тих коміксах, що їх випускали двадцять років тому.
Бен промовчав. Він дедалі дужче почувався людиною, яка загубилася в якомусь велетенському, гнітючому кошмарі, де безперервно цокотить і цокотить годинник — невидимий, але поряд, відразу під сподом цих подій.
— Я їду з міста, — сказав Паркінс. — Спакував усе своє майно до кузова машини. Мої пістолет, блимавку та значок я залишив на полиці. Годі буть мені законником. П’їду до своєї сестри в Кіттері, атож. Міркую, то досить віддалік, щоби вціліти.
Бен почув, як його голос, немов десь іздалеку, промовляє:
— Ви безхребетний тюхтій. Ви бздливий шмат лайна. Це місто ще живе, а ви вже з нього тікаєте.
— Ніяке воно не живе, — сказав Паркінс, підкурюючи свій недопалок дерев’яним сірником. — Тому-то він і прибув сюди. Воно мертве, як він. Мертве вже років з двадцять чи й більше. Уся країна йде тим самим шляхом. Я з Ноллі їздили на п’двійний сеанс в кіно до Фелмата пару тижнів тому, якраз перед тим, як той драйв-ін закрили на міжсезоння. Там вже у першому їхньому вестерні я побачив більше крові й убивств, аніж я бачив за обидва роки в Кореї. Дітвора з того веселилася та їла попкорн.
Він безвиразно махнув рукою на місто, яке зараз лежало позолочене променями призахідного сонця, неначе якийсь намріяний міраж.
— Мо’, їм сподобається буть вампірами. Та не мені; Ноллі прийде по мене сьогоніч. Я їду.