Він кивнув великим пальцем на безмовні, сплячі будинки, повз які вони проїжджали по Джойнтер-авеню.
— Інколи я дивуюся, що самі дошки в отих будинках не скрикують від тих жахів, які трапляються у сновидіннях.
Він зробив паузу.
— Проїдьмо до Єви, посидимо трохи на ґанку, якщо ви не проти. До себе я вас запросити не можу — такі правила цього закладу — але в льодовнику у мене зберігається пара бляшанок коли, а в кімнаті є трохи «Бакарді», якщо бажаєте чарочку на сон грядущий.
— Я би радо випила одну.
Він повернув на Залізничну вулицю, вимкнув фари і завернув на маленьку немощену автостоянку, яка слугувала насельникам пансіону. Задній ґанок був біленим з червоною облямівкою, а трійко вишикуваних на ньому плетених крісел дивилися на Роялову річку. Сама ця річка була мерехтливим сновидінням. На дальнім березі річки в гілля дерев вловився пізній літній місяць, на три чверті повня, і намалював срібну доріжку поперек течії. У мовчазному о цій порі місті Сюзен було чутно слабенький пінявий звук, це вода стікала крізь дренажні шлюзи греблі.
— Сідайте. Я зараз повернуся.
Він увійшов до будинку, делікатно причинивши за собою сітчасті двері, а вона сіла в одне з тих крісел-гойдалок.
Він подобався їй, попри його дивацтво. Вона не належала до віруючих у кохання з першого погляду, хоча таки вірила, що миттєва хіть (яку приховують під більш невинною назвою «пристрасне захоплення») трапляється часто. І все ж таки він не був тим чоловіком, який зазвичай спонукає до опівнічних записів у «підзамочний щоденник» — надто сухорлявий для свого зросту, дещо блідуватий. Обличчя в Бена було самозаглибленим і свідчило про його начитаність, і очі рідко виказували хід його думок. Все це вінчала важка шапка чорного волосся, яке виглядало так, наче його розчісували радше пальцями, аніж гребінцем.
І ця історія…
Ані «Дочка Конвея», ні «Повітряні танці» не натякали на такий прихмарений склад розуму. Перший роман про дочку священника, яка тікає з дому, прилучається до контркультури і, голосуючи на дорозі великим пальцем, вирушає у довгу подорож навмання країною. Другий — історія Френка Баззі, втікача з в’язниці, який починає нове життя автомеханіком в іншому штаті і якого зрештою знову ловлять. Обидві книжки світлі, енергійні, не схоже було, щоб віддзеркалена в очах дев’ятирічного хлопчика тінь вішальника Х’юбі Марстена якось позначилася на них.
Немов лише через саме це припущення, вона мимовіль потягнулась очима від річки вгору й ліворуч від ґанку, туди, де зірки затуляв останній перед містом пагорб.
— Ось, — сказав він. — Сподіваюся, так буде добре.
— Подивіться на Дім Марстена, — сказала вона.
Він поглянув. Там, нагорі, світилося.
Напої скінчились і північ минула; місяць майже сховався з очей. Вони легко теревенили про те і се, а потім, у паузі, вона промовила:
— Ви мені подобаєтеся, Бене. І то дуже.
— Ви мені теж подобаєтеся. І я здивований… ні, я не те мав на увазі. Пам’ятаєте той дурний жарт, що я бовкнув у парку? Все це здається якимсь аж занадто невипадковим.
— Я б хотіла побачитися з вами знову, якщо ви захочете мене бачити.
— Хочу.
—Тільки не поспішайте. Пам’ятайте, я всього лиш дівчина з маленького містечка.
Він усміхнувся:
— Це здається таким голлівудським. Але Голлівуд — це добре. Мені належить тепер вас поцілувати?
— Так, — сказала вона, — гадаю, так належить за сценарієм.
Він сидів у сусідньому з нею кріслі і, не перестаючи погойдуватися вперед-назад, перехилився і притиснувся губами до її губ, не намагаючись дістати її язика або торкнутись її. Губи у нього були твердими від тиску його прямих зубів, і ще відчувався легенький смак-запах рому та тютюну.
Вона теж почала гойдатися, і цей рух перетворив їхній поцілунок на дещо нове. Він виповнювався й убував, легшав, а потім міцнішав. Вона подумала: «Він смакує мене». Ця думка пробудила в ній якесь таємне, чисте збудження, і вона перервала поцілунок, перш ніж той міг завести її далі.
— Ух ти, — видихнув він.
— Хочеш прийти завтра ввечері до мене додому, повечеряти? — спитала вона. — Їй-бо, мої рідні раді будуть познайомитися з тобою.
У насолоді й безтурботності цієї миті вона могла піднести матері такого хабаря.
— Домашні страви?
— Найдомашніші.
— Залюбки. Відтоді, як сюди приїхав, я живу на напівфабрикатах.
— О шостій? Ми рано вечеряємо тут, у нашім закутті.
— Авжеж. Чудово. Й оскільки зайшлося про домівку, то краще я тебе туди доставлю. Поїхали.