Бен дивився на нього безпорадно.
— Вам обом, хлопці, варт сісти у цю машину та мерщій катати геть звідси, — сказав Паркінс. — Це місто проживе без нас… якийсь час. А потім і не важить.
«Так, — подумав Бен. — Чому ми цього не робимо?»
Марк висловив причину за них обох.
— Тому що він гад, містере. Справжній гад. Оце й усе.
— Справді? — відгукнувся Паркінс. Він кивнув і пихнув своєю «Пелл-Мелл». — Ну, гаразд.
Він поглянув у бік Консолідованої старшої школи.
— Учнів як кіт посцяв сьодні, у всякім разі з Лігва. Автобуси бігають припізнено, діти похворіли, контора дзвонить по домах, а там ніхто не відповіда. Мені дзвонив завуч, то я його трохи заспокоїв. Він такий собі кумедний, дрібний, лисий парубок, шо дума, шо зна, шо він робить. Ну, вчителі на місці, у всякім разі. Вони приїздять з-поза міста, здебільша. Хай зара’ собі вчать одне одного.
Подумавши про Метта, Бен промовив:
— Не всі з них з-поза міста.
— Це не важить, — сказав Паркінс. Його очі впали на кілки в Бена за поясом. — Ви збираєтесь впорати того хлопа отими-ось?
— Так.
— Якшо хочте, можете взяти мій поліцейський дробовик. Цей штурмовий дробовик, то була ідея Ноллі. Ноллі любив ходити озброєним, ше й як. В місті навіть банку нема, аби йому надіятись, шо того хтось пограбує. Утім, вампір з ньо’ вийде добрий, лишень тіки він розсмакує.
Марк дивився на констебля зі зростаючим жахом, і Бен зрозумів, що мусить забрати хлопчика звідси. Це було гіршим за все.
— Поїхали, — сказав він Марку. — Він кінчений.
— Гадаю, так воно й є, — сказав Паркінс. Його бляклі, прихвачені складками очі озирали місто. — В натурі, як тихо. Я бачив, шо Мейбел Вертс підглядала зі своїм біноклем. Але не думаю, шоб сьодні тут було багато за чим підглядати. Сьогоніч буде більше, напевне.
Вони пішли назад до машини. Було вже майже 5:30.
Вони зупинилися перед церквою Святого Андрія за чверть до шостої. Видовжені тіні падали від церкви через вулицю до дому її настоятеля, немов прирікання. Бен узяв із заднього сидіння саквояж Джиммі і випорожнив його. Знайшовши кілька маленьких ампул, він витряс їхній вміст за вікно, залишивши ампули.
— Що ви робите?
— Ми наберемо сюди свяченої води, — сказав Бен. — Ходімо.
Вони підійшли по доріжці до церкви і піднялися сходами. Марк, який хотів було вже відчинити середні двері, затримався і показав рукою:
— Подивіться на це.
Дверна ручка була почорніла і дещо покривлена так, немов її пробило потужним електричним розрядом.
— Це тобі про щось каже? — запитав Бен.
— Ні. Ні, але…
Марк потрусив головою, відганяючи якусь несформовану думку. Він відчинив двері і вони увійшли. Церква була прохолодною й сірою і сповненою безкінечного багатозначного мовчання, яке є спільним для всіх, чорних чи білих, порожніх олтарів віри.
Два шикування лав розділяв широкий центральний прохід, а обабіч нього стояли двоє гіпсових ангелів, тримали чаші зі святою водою, схиливши свої спокійні, ласкаво розуміючі обличчя, немов щоби вловлювати власні віддзеркалення в цій тихій воді.
Бен поклав ампули до кишені.
— Обмий собі обличчя і руки, — сказав він.
Марк подивився на нього, стривожений:
— Це ж.. свя… свято…
— Святотатство? Не цього разу. Нумо, вперед.
Вони занурили руки в цю тиху воду, а потім поплескали нею собі на обличчя, як то робить людина, яка щойно прокинулася і бризкає собі в очі холодною водою, щоби шоком знову ввімкнути у них цей світ.
Бен дістав з кишені першу ампулу і вже наповнював її, коли чийсь пронизливий голос закричав:
— Гей! Гей там! Що ви тут робите?
Бен обернувся. Це була Рода Кьорлес, доморядниця отця Каллагена, яка сиділа на першій лаві, безпорадно крутячи в пальцях чотки. На ній була чорна сукня, з-під подолу якої звисав край комбінації. Волосся в неї було в безладі; вона розкуйовдилася, зариваючись у нього пальцями.
— Де отець Каллаген? Що ви тут робите?
Голос у неї був різким і тонким, близьким до істерики.
— Хто ви? — запитав Бен.
— Місіс Кьорлес. Я доморядниця отця Каллагена. Де отець? Що ви тут робите?
Її руки зійшлися разом і почали війну між собою.
— Отець Каллаген відбув, — сказав Бен якомога делікатніше.
— Ох, — заплющила вона очі. — Він ганяв оте щось, що мордує наше місто?
— Так, — сказав Бен.
— Я знала це, — сказала вона. — Зайве мені було й питатися. Він сильний, добрий служитель церкви. Тут завжди були такі, які казали, що він ніколи не стане достатньо духовним, щоб навіть вступити в черевики отця Бергерона, а він вступив. І вони замалі для нього, як виявилося.