Бен сказав собі, що хлопчик просто знепритомнів, і не більше. Це могло бути правдою. Пульс у нього був сильним і ритмічним. Бен підняв його на руки і поніс до «сітроена».
Він сів з кермо і завів двигун. Коли він вже виїхав на Залізничну вулицю, відкладена реакція вразила його, немов фізичним ударом, і йому довелося придушити крик.
Вони зараз на вулицях, ходячі мертвяки.
То в жару, то в холоді, з головою, повною дикого ревіння, він завернув ліворуч на Джойнтер-авеню і поїхав із Салимового Лігва.
Розділ п’ятнадцятий. Бен і Марк
Марк прокидався поволі, дозволяючи рівному гудінню «сітроена» повертати себе до притомності без думок чи спогадів. Зрештою він подивився у вікно, і переляк ухопив його в грубі руки. Там було темно. Дерева обабіч дороги здавались розмитими плямами, а в машин, що їх проминали, були ввімкнуті фари і габаритні вогники. З нього вирвався якийсь здушений, нерозбірливий стогін, і він вхопився собі за шию, налапуючи хрест, який там досі висів.
— Розслабся, — сказав Бен. — Ми не в місті. Воно вже за двадцять миль позаду нас.
Хлопчик потягнувся рукою через Бена, ледь не змусивши того вильнути зі смуги, і замкнув двері з водійського боку. Крутнувшись, він замкнув і власні двері. А потім поволі зіщулився в клубок на своєму боці сидіння. Йому хотілося, щоб повернулося небуття. Небуття — це втішно. Втішне небуття без огидних картин у ньому. Рівне гудіння двигуна «сітроена» було заспокійливим. Ммммммммм. Втішно. Він заплющив очі.
— Марку?
Безпечніше не відповідати.
— Марку, з тобою все гаразд?
Мммммммммммммммм.
— …Марку…
Далеко. Це добре. Небуття повернулося, і відтінки сірого поглинули його.
Бен зупинився в мотелі, відразу за кордоном штату Нью-Гемпшир, зареєструвавшись там як «Бен Коді і син» з нерозбірливим підписом. Марк зайшов у номер, тримаючи перед собою хреста. Його очі металися сюди-туди в очницях, як маленькі звірятка в клітці. Він тримав хреста, поки Бен не зачинив двері, замкнув їх і повісив свій хрест на дверну ручку. У номері стояв кольоровий телевізор, і Бен його трохи подивився. Дві африканські держави розпочали війну. У Президента застуда, але її не оцінюють як серйозну. А якийсь чоловік у Лос-Анджелесі здурів і підстрелив чотирнадцятеро людей. Прогноз погоди обіцяв дощ — мокрий сніг на півночі Мейну.
Салимове Лігво спало безпросвітно, і вампіри блукали вулицями і путівцями міста, як рештки спогадів про зло. Деякі з них виринали з тіней смерті достатньо, щоб відновити якісь рудиментарні хитрощі. Лоренс Кроккет зателефонував Роялу Сноу і запросив його до себе в офіс пограти в крибедж. Коли Роял приїхав машиною й увійшов, Лоренс із дружиною напали на нього. Ґлініс Мейберрі подзвонила Мейбел Вертс, сказала, що їй страшно, і спитала, чи не могла б вона прийти до Мейбел, провести з нею цей вечір, поки її чоловік не повернеться з Вотервілла. Мейбел ледь не зі зворушливим полегшенням погодилася, а коли за десять хвилин вона відчинила двері, Ґлініс стояла там гола-голісінька, з сумочкою на плечі, і скалилася велетенськими, хижими іклами. Мейбел вистачило часу скрикнути, але тільки один раз. Коли Делберт Маркі, щойно після восьмої, вийшов зі своєї порожньої таверни, з тіней виступили Карл Формен з усміхненим Гомером Мак-Казліном і сказали, що прийшли випити. До Мілта Кроссена, відразу після закриття, навідалися кілька його найвірніших клієнтів і найдавніших друзяк. Джордж Міддлер відвідав кількох учнів старшої школи, які щось купували в його крамниці і завжди дивились на нього з сумішшю знання і презирства; і найтемніші його фантазії були вдоволені.
Туристи й наскрізні подорожани так само проїжджали по шосе №12, не помічаючи в Лігві нічого такого, окрім щита з написом «Лосі» та знаку обмеження швидкості: тридцять миль на годину. За містом вони знову поверталися до шістдесяти миль, мабуть, відкидаючи те з єдиною думкою: Господи, яке мертве містечко.
Місто ховало свої таємниці, а Дім Марстена манячив над ним, як повалений король.
Бен поїхав назад наступного ранку на світанку, залишивши Марка в мотельному номері. Він зупинився біля вже людної реманентної крамниці у Вестбруку, де купив лопату і кирку.
Салимове Лігво лежало принишклим під темним небом, з якого поки ще не почав падати дощ. Дрібка машин рухалися вулицями. У Спенсера було відчинено, але тепер зачиненим стояло кафе «Екселент», усі зелені штори були затулені, меню прибрані з вітрин, а маленька дошка, де крейдою писали фірмову страву дня, начисто витерта.