Від цих порожніх вулиць у нього похололо в кістках, а на пам’ять навернувся один старий рок-енд-роловий альбом: на обкладинці трансвестит у профіль на чорному тлі, на диво маскулінне обличчя, криваво нарум’янене й напомаджене; назва: «Вони виходять тільки вночі»[296].
Спершу він заїхав до Єви, піднявся сходами і штовхнув, прочинивши, двері своєї кімнати. Тут усе було точно так, як він залишив: ліжко незастелене, розпечатаний рулончик «Рятувальних кружків» на столі[297]. Під столом стояв порожній бляшаний бачок на сміття, і Бен витяг його на середину кімнати.
Він узяв і кинув туди свій рукопис, а з титульного аркуша зробив паперовий джгуток. Підніс під нього свою запальничку «Крікет», а коли той спалахнув, кинув його поверх кучугури машинописних сторінок. Полум’я їх скуштувало, вирішило, що добрі, і почало жадібно розповзатися по паперу. Кутики обвуглювались, загорталися вгору, чорніли. З бачка почав здійматися білуватий дим, і без жодної особливої думки Бен перехилився через стіл і прочинив вікно.
Його рука знайшла прес-пап’є — скляну кулю, яка була з ним з часів його дитинства в цьому поночілому місті, вхоплену бездумно під час того майже сновійного візиту до будинку монстра. Струсни її і дивись, як спливає донизу сніг. Він зробив це зараз, тримаючи кулю перед очима, як колись, іще хлопчиком, і вона виконала той свій старий, старий трюк. Крізь спливаючий сніг ти бачиш маленький пряниковий будиночок з доріжкою, що веде до нього. Пряникові віконниці зачинені, але, як хлопчик з багатою уявою (такий, як зараз Марк Петрі), ти можеш побачити, як одну з тих віконниць відтуляє (як, здається, й насправді одну з них саме зараз відтуляє) чиясь довга біла рука, а потім на тебе подивиться бліде обличчя, вишкіряючись довгими, білими зубами, запрошуючи тебе у цей потойбічний дім, до його повільної й безкінечної країни-фантазії фальшивого снігу, де час — це просто міт. Те обличчя й дивилося на нього зараз, бліде й голодне, обличчя, яке ніколи знову не подивиться на денне світло чи синє небо.
Це було його власне обличчя.
Він пожбурив кулю в куток кімнати, і вона розбилася на друзки.
Він пішов геть, не чекаючи поглянути, що могло звідти витекти.
Він спустився в підвал, щоб забрати тіло Джиммі, і це була найважча з усіх дій. Труна лежала там, де й була минулого вечора, порожня, навіть без пороху. Втім… не цілком порожня. Кілок лежав у ній і щось іще. Він відчув, як йому вивертає нутро. Зуби Барлоу — все, що від нього залишилося. Бен нахилився, підібрав їх — і вони завовтузилися в його руці, наче крихітні білі тварини, намагаючись зійтися і вкусити.
Скрикнувши від огиди, він пожбурив їх геть, розтрощивши.
— Боже, — прошепотів він, витираючи руку собі об сорочку. — Ох, Боже ж ти мій милостивий. Прошу, нехай це вже буде кінець. Хай це буде йому кінець.
Якось він спромігся витягти Джиммі, так само закутаного в портьєри Єви, з підвалу. Запхавши цей тюк у багажник «б’юїка» Джиммі, він поїхав до обійстя Петрі, кирка й лопата спочивали на заднім сидінні поруч із чорним саквояжем Джиммі. Решту цього ранку й половину пообіддя він провів на лісовій галявині поблизу лопотіння Теґґартового ручаю поза будинком Петрі, копаючи широку могилу чотири фути завглибшки. До неї він поклав тіла Джиммі та подружжя Петрі, так само загорнутих у протипилову накривку з дивана.
Він почав засипати могилу цих чистих о другій тридцять. Коли світло почало своє довге спливання з хмарного неба, він став кидати лопатою дедалі швидше й швидше. Не цілком від зусиль був той піт, що виступав на його шкірі.
Яму було засипано близько четвертої. Він як міг утрамбував дернини і поїхав назад до міста з обліпленими землею киркою й лопатою в багажнику машини Джиммі. Припаркувався він перед кафе «Екселент», залишивши ключі в замку запалювання.
Якусь хвильку він постояв, роззираючись довкола. Здавалося, відлюдні ділові будівлі з їхніми фальш-фасадами, похрускуючи, нахиляються над вулицею. Дощ, який почався близько полудня, падав тихо й повільно, немов у жалобі. Той маленький парк, де він зустрів Сюзен Нортон, був пустим і сиротливим. Штори в міській управі були затулені. «Скоро буду» — з облудною жвавістю обіцяла табличка у вікні офісу Ларрі Кроккета «Страхування і нерухомість». І єдиними звуками був тихий дощ.
296
«They Only Come Out at Night» (1972) — третій альбом джаз-рокового композитора, мультиінструменталіста, яскраво вираженого альбіноса Едгара Вінтера (нар. 1946 р.), чиє фото в театрально-жіночому гримі й міститься на конверті платівки.
297
«Life Savers» — м’ятні й фруктові льодяники у формі колечок, які випускаються з 1912 р. у фольгових рулончиках.