— Люди кажуть, його привид досі блукає в цьому лісі, — з усією серйозністю повідомив Денні, оминувши той факт, що Мочарі за три милі південніше звідси.
— Не треба, Денні, — неспокійно попрохав Ралфі. — Не… не в цій темряві.
Навкруг них таємничо потріскував ліс. Припинила свій плач дрімлюга. Десь позаду хруснула гілка, ледь не скрадливо. Денне світло вже майже пішло з неба.
— Час від часу, — продовжував Денні лячно, — коли який-небудь малий засеря виходить надвір після темряви, той привид вихоплюється з-поміж дерев, лице в нього все зогниле і заляпане піском з пливуна…
— Денні, ходімо.
У голосі його малого брата чулося справжнє благання, і Денні перестав. Він уже ледве самого себе не налякав. Дерева стояли темні, згромаджуючи якісь сутності довкіл себе, ворушачись звільна під нічним вітерцем, тручись між собою, порипуючи своїми суглобами.
Ще одна гілка хруснула ліворуч від них.
Денні раптом пошкодував, що вони не пішли дорогою.
Хруснула ще одна гілка.
— Денні, мені страшно, — прошепотів Ралфі.
— Не будь дурником, — сказав Денні. — Ходімо.
Вони рушили знов. Під підошвами порипували соснові шпички. Денні запевняв себе, що ніякого хруску гілок він не чув. Нічого він не чув, окрім них. У його скронях гупала кров. Руки в нього похололи. Рахуй кроки, наказав він собі. Ми будемо на Джойнтер-авеню через двісті кроків. А вертатимемося додому дорогою, щоби цьому засері не було страшно. Вже за якусь хвильку ми побачимо вуличні ліхтарі й почуватимемося дурниками, але це так добре — почуватися дурниками, тож рахуй кроки.
Один… два… три…
Ралфі заверещав.
— Я його бачу! Я бачу привида! Я ЙОГО БАЧУ!
Жах розпеченим залізом стрибнув у груди Денні. Немов мурашки побігли вгору по його ногах. Він би розвернувся і побіг, та в нього вчепився Ралфі.
— Де? — шепнув він, забувши, що сам щойно був вигадав того привида. — Де? — вдивлявся він у ліс, змертвіло боячись того, що може побачити, а бачив лише чорноту.
— Він уже щез — але я його бачив… його. Очі, я бачив очі. Ох, Денні… — белькотів Ралфі.
— Нема тут ніяких привидів, дурню ти. Ходімо.
Денні взяв брата за руку і вони рушили далі. Власні ноги йому відчувалися ніби зробленими з десяти тисяч гумок для стирання олівцевих написів. Коліна в нього тремтіли. Ралфі тулився до Денні, ледь не зганяючи його зі стежки.
— Він слідкує за нами, — прошепотів Ралфі.
— Слухай, я не збираюся…
— Ні, Денні. Справді. Хіба ти його не відчуваєш?
Денні зупинився. І, як властиво дітям, дійсно щось відчув і зрозумів, що вони тут більше не самі. Якась велика тиша запала в лісі, але це була зловредна тиша. Тіні, спонукані вітром, мляво вихилялися довкола них. І Денні донюшив щось люте, але не носом.
Привидів не існує, натомість існують збоченці. Вони зупиняються в чорних машинах і пропонують тобі цукерку або стирчать на розі вулиці… або вони йдуть слідом за тобою в ліс…
А тоді…
Ох, а тоді вони…
— Тікаймо, — хрипко скомандував Денні.
Але Ралфі тремтів біля нього, паралізований жахом. Він обхопив пальці Денні так міцно, неначе дротом для пакування сіна. Його очі вдивлялися в ліс, а потім почали вибалушуватися.
— Денні?
Десь хруснула гілка.
Денні обернувся і глянув туди, куди дивився його брат.
Темрява оповила обох.
9:00 вечора.
Мейбел Вертс була надзвичайно тілистою жінкою, якій у її минулий день народження виповнилося сімдесят чотири, і ноги в неї ставали дедалі менш і менш надійними. Вона була скарбівничою міської історії і міських пліток, її пам’ять сягала понад п’ять десятиліть у минуле, охоплюючи некрологію, перелюби, злодійства і божевілля. Вона була пліткаркою, але не умисно жорстокою (хоча ті, чию брудну білизну вона перетрушувала, могли з цим зовсім не погоджуватися), просто вона жила в цьому місті і заради нього. У якомусь сенсі вона сама була цим містом, ця товста вдова, яка тепер виходила з дому дуже рідко і яка більшу частину свого часу проводила біля вікна, одягнена в широку, як намет, камісоль і з заплетеним товстими кабелями й укладеним короною жовтуватим, неначе слонова кістка, волоссям, з телефоном по праву руку та з надпотужним японським біноклем по ліву. Комбінація цих двох знарядь — плюс час на повне їх використання — робила її доброзичливою павучихою, яка сидить у центрі комунікаційної павутини, що простяглася від Присілка до східного Лігва.
За браком чогось цікавішого для видивляння вона спостерігала за Домом Марстена, коли там відчинилися віконниці ліворуч ґанку, явивши золотий квадрат світла, яке безумовно не було рівномірним електричним освітленням. Вона вловила проти світла лише дражливий промельк того, що могло бути силуетом чоловічої голови і плечей. Від цього її пройняв якийсь химерний дрож.