— Звичайно, — сказав Генк. Він удруге вицідив свою чарку. — У тебе зручний спосіб розглядати речі, Ларрі.
Кроккет дістав у себе з задньої кишені гаманець, розкрив його і відрахував на стіл п’ять десятидоларових банкнот.
— Це за що?
— Зовсім був забув заплатити тобі за ту роботу в Бреннана минулого місяця. Ти мусив би нагадувати мені про такі речі, Генку. Сам знаєш, який я забудько.
— Але ж ти вже тоді…
— Та ну, — перебив його Ларрі. — Ти можеш отак сидіти тут, розповідати мені щось, а завтра вранці я вже нічогісінько з цього не згадаю. Хіба не гідне жалю таке життя?
— Йо, — прошепотів Генк.
Рука Генка з тремтінням потягнулася по гроші; вхопила і запхала їх до нагрудної кишені його джинсової куртки, немов прагнучи швидше позбутися дотику до них. Він підхопився з такою незграбною квапливістю, що ледве не перекинув стілець.
— Слухай, Ларрі, мені треба йти. Я… я не... Мені треба йти.
— Забери пляшку, — запропонував Ларрі, але Генк уже виходив за двері. Він не затримався.
Ларрі сів знову. Налив собі випити. Рука в нього так і не тремтіла. Йому не повернувся намір зачинити контору. Він налив собі ще чарку, а потім ще одну. Він думав про угоди з дияволом. І зрештою задзвонив телефон. Він узяв слухавку. Послухав.
— Справу залагоджено,— сказав Ларрі Кроккет.
Він послухав. Поклав слухавку. Знову налив собі чарку.
На світанку наступного ранку Генк Пітерз прокинувся зі сну, де велетенські пацюки виповзали з розкритої могили; могили, яка в собі вміщала зелене, гниюче тіло Х’юбі Марстена з обстріпаним уривком манільського канату, пов’язаним у нього на шиї. Пітерз лежав, спершись на лікті, і важко дихав, голий тулуб блищав від поту, а коли його торкнулась дружина, він уголос скрикнув.
Агропродуктова крамниця Мілта Кроссена розташувалася на куті, який утворювало перехрестя Джойнтер-авеню та Залізничної вулиці, тож, коли дощило і безлюднів парк, туди сходилися більшість міських старих балабонів. Протягом довгих зим вони були щоденною приналежністю крамниці.
Коли «паккардом» 39-го — чи то була модель 40-го року?[92] — під’їхав Стрейкер, надворі просто висіла делікатна мжичка, а Мілт із Петом Міддлером вели мляву дискусію про те, коли втекла з дому Джуді, дочка Фредді Оверлока, у 1957 чи 1958-му? Обидва погоджувалися, що втекла вона з тим продавцем «Салатмастерів»[93] з Ярмута, також обидва погоджувалися, що ні той, ні вона не варті були й дірки, просцяної в снігу, але поза цим дійти згоди не могли.
Балачка враз припинилася, коли ввійшов Стрейкер.
Він озирнув їх — Мілта і Пета Міддлера, Джо Крейна, Вінні Апшо і Клайда Корліса — і без жодного гумору посміхнувся.
— Доброго дня, джентльмени, — промовив він.
Мілт підвівся, ледь не церемонно розправляючи на собі фартух:
— Вам допомогти?
— Дуже добре,— сказав Стрейкер. — Приділіть, будь ласка, вашу увагу цій м’ясній вітрині.
Він купив шинки, дюжину шматків добірної яловичини, доволі фаршу і фунт телячої печінки. До цього він додав дещо з бакалії — борошно, цукор, квасолю — і кілька буханок свіжого хліба.
Скуплявся він у цілковитій тиші. Тутешні завсідники сиділи довкола великої печі «Перлина Кінео»[94], яку ще батько Мілта переробив з дров’яної на нафтову, курили, задумливо поглядали в небо і краєчком ока спостерігали за цим незнайомцем.
Коли Мілт закінчив пакувати покупки до великої картонної коробки, Стрейкер сплатив готівкою — двадцяткою й десяткою. Він забрав коробку собі під пахву і знову зблиснув до них тією цупкою, позбавленою гумору усмішкою.
— Всього вам доброго, джентльмени, — промовив він і пішов.
Джо Крейн набивав «Плантаторським» свою кукурудзяну люльку[95]. Клайд Корліс прокашлявся і сплюнув суміш харкотиння з жувальним тютюном у пом’яте відро біля печі. Вінні Апшо видобув з жилетки свою стару сигаретоскручувальну машинку «Топ», насипав туди доріжку тютюну і вставив набряклими від артриту пальцями цигарковий папір[96].
Вони дивилися, як незнайомець підважує і кладе коробку в багажник. Кожен з них розумів, що коробка разом з бакалією мусить важити фунтів з тридцять, і всі тут бачили, як він, виходячи, підхопив її собі під пахву, немов якусь пір’яну подушку. Він обійшов машину до водійських дверцят, сів за кермо і рушив на Джойнтер-авеню. Машина поїхала вгору на пагорб, повернула ліворуч на Брукс-роуд, зникла, а за пару хвилин показалася знову крізь мереживо дерев, зменшена тепер відстанню до іграшкового розміру. Вона завернула на Марстенів заїзд і зникла з очей.
92
«Packard» (1899–1958) — компанія, яка у 1920-30-х роках випускала легкові автомобілі класу люкс різноманітних моделей.
93
«Saladmaster» — заснована 1946 р. в Техасі компанія, яка уславилася своїм кухонним комбайном «Saladmaster Machine», а в 1950-х першою вивела на американський ринок посуд з нержавіючої сталі.
94
«Pearl Kineo» — одна з багатьох моделей чавунних печей, які колись виробляла в Бенгорі компанія «Noyes & Nutter»; Кінео — гористий мис у штаті Мейн.
96
«Top» — імпортований від 1927 р. з Франції і досі популярний у США бренд цигаркового паперу, машинка для скручування якого називається «Top-O-Matic».