Бен на це не сказав нічого.
— А якшо б ви, приміром, підписали тоді її мені?
— З задоволенням.
Бен узяв зі стола ручку, розгорнув книжку на форзаці («Гарячий зріз життя» — Клівлендська «Щира газета»[101]) і написав:
З побажанням усього найкращого
Констеблю Ґіллеспі
Від Бена Міерза
24/9/75
Він віддав книжку назад.
— Вельми вам вдячний, — сказав Паркінс, не подивившись на зроблений Беном надпис. Він нахилився і загасив цигарку об край кошика на сміття. — Це єдина в мене підписана книжка з тих, що маю.
— Ви прийшли сюди, щоби вчинити мені допит? — спитав Бен, посміхаючись.
— А ви таки кмітливий, — сказав Паркінс. — Раз уже за це зайшлося, то я міркував, що мушу зайти, поставити кілька запитань. Чекав, поки Ноллі десь завіється. Він хороший хлопець, але ж і балакучий. Божечки, ходячий суд-пересуд.
— Що б вам хотілося дізнатись?
— Найбільше, де ви були ввечері минулої середи?
— Того вечора, коли зник Ралфі Ґлік?
— Йо.
— Констеблю, я підозрюваний?
— Ні, сер. Я не маю підозрюваних. Таке не мого рівня пілотаж, як ви могли б сказати. Ловити біля «Делла» гонщиків, що перевищують швидкість, або проганяти дітлашню з парку, поки вони там чогось не наколобродили, — оце моя парафія. Я зара’ просто нюшу там і сям.
— Припустимо, я не захочу вам розповісти.
Паркінс знизав плечима й дістав сигарети:
— То ваша справа, синку.
— Я вечеряв у Сюзен з її рідними. Пограв трохи в бадмінтон з її батьком.
— Певен, він вас теж обіграв. Він завжди побива Ноллі. Ноллі уголос марить, ледь не волає, як би йому хтілося бодай разок перемогти Білла Нортона. О котрій ви звідти пішли?
Бен розсміявся, але цей сміх не був сповнений великої кількості гумору.
— Ви доколупуєтеся аж до кості, хіба не так?
— Знаєте, — сказав Паркінс, — якби я був ’кимсь з отих нью-йоркських детективів, отих, що по телевізору, я міг би подумати, що у вас є що приховувати, так ви витанцьовуєте польку круг моїх запитань.
— Нічого мені приховувати, — сказав Бен. — Я просто втомився бути в місті чужаком, на якого показують пальцями на вулиці, на якого, підштовхуючи одне одного ліктями, кивають у бібліотеці. А тепер, під типовим для маклера-янкі претекстом, сюди з’являєтесь ви, намагаючись вивідати, чи не ховаю я у своїй шафі скальп Ралфі Ґліка.
— Годі, я такого не думав, зовсім ні, — вдивлявся він у Бена понад своєю сигаретою, і очі його скрем’яніли. — Я просто намагаюся вас відособити. Якби я думав, що ви бодай якимсь чином, хоч якось із цим пов’язані, ниділи б ви вже в арештарні.
— Гаразд, — мовив Бен. — Я пішов від Нортонів близько чверті по сьомій. Прогулявся в бік Шкільного пагорба. Коли стемніло вже так, що майже нічого не видно, я повернувся сюди, дві години писав, а потім ліг спати.
— О котрій ви повернулися сюди?
— Чверть по восьмій, гадаю. Близько того.
— Ну, це не відмиває вас так чисто, як мені б хотілося. Ви кого-небудь бачили?
— Ні, — сказав Бен. — Ні душі.
Паркінс нерозбери-що буркнув і підійшов до друкарської машинки.
— Про що ви зараз пишете?
— Не ваша, чорт забирай, справа, — відповів Бен, і голос у нього став ніяковим. — Я буду вам вдячний, якщо ви триматимете свої руки й очі подалі від цього. Якщо тільки ви не маєте ордеру на обшук, звичайно.
— А ви таки вразливий, ге? Для людини, яка сподівається, що її книжки читатимуть.
— Коли воно переживе три чернетки, редакторські правки, коректорську вичитку гранок, остаточний набір і друк, я особисто подбаю про те, щоби ви отримали чотири примірники. З автографами. Зараз же це підпадає під визначення «приватні документи».
Паркінс усміхнувся і відійшов:
— Непогано. Утім, я сумніваюся, що це підписане зізнання бодай у чомусь.
Бен у відповідь йому також усміхнувся:
— Марк Твен сказав, що роман — це зізнання у всьому людини, яка ніколи нічого не робила.
Паркінс видмухнув дим і рушив до дверей:
— Не скрапуватиму більше на ваш килим, містере Міерзе. Хочу подяк’вати вам за ваш час і, просто запобігаючи непорозумінням: я не думаю, щоби ви коли-небудь бачили цього сина Ґліків. Але це моя робота — в’їдливо розпитувати тут і там про такі речі.
Бен кивнув:
— Зрозуміло.
— І ви мусили б знати, як воно діється у містечках на кшталт Усалимового Лігва, чи Мілбриджа, чи Ґілфорда, чи в будь-якій загумінковій громаді[102]. Ти чужак, допоки не проживеш тут років з двадцять.
101
«Plain Dealer» — заснована 1842 р. і досі найпопулярніша щоденна газета в штаті Огайо; належить до 25 найвпливовіших у США.
102
Мальовничі містечка у штаті Мейн: Milbridge —1300 мешканців, засноване на березі океану 1765 р. в окрузі Вашингтон; Guilford —1500 мешканців, засноване 1806 р. в озерно-лісовому окрузі Піскатаквіс.