— Знаю. Вибачте, якщо я огризався на вас, але після того, як майже тиждень його шукаєш й ані дідька лисого не знаходиш… — похитав Бен головою.
— Йо, — сказав Паркінс. — Таке горе для його матері. Жахливе горе. І ви тримайтесь.
— Звичайно, — відповів Бен.
— Зла не тр’маєте?
— Ні. — Бен завагався. — Скажете мені одну річ?
— Скажу, якщо зможу.
— Де ви взяли цю книжку? Насправді?
Паркінс Ґіллеспі усміхнувся:
— Ну, є один парубок там, у Камберленді, який тримає склад-магазин вживаних меблів. Типу, жіночий такий пестун. На прізвище Джендрон. Книжки в м’яких обкладинках продає по дайму за штуку. Цих у нього було п’ять.
Бен зареготав, закинувши назад голову, і Паркінс Ґіллеспі вийшов, усміхаючись і смалячи сигарету. Бен підійшов до вікна і дивився, поки не побачив, що констебль вийшов і переходить вулицю, обережно обходячи калюжі у своїх чорних галошах.
Паркінс на хвильку затримався, щоб зазирнути до вікна нової крамниці, а вже потім постукав у її двері. Коли тут була «Громадська Балія», кожен, зазирнувши сюди, не побачив би нічого, крім купи товстих жінок у бігуді, які засипають відбілювач або міняють паперові гроші на монети в автоматі на стіні: більшість із них жують гумку, неначе ті корови з повними пащами соломи. Але вчора від полудня і більшу частину сьогоднішнього дня тут стояв фургон дизайнерів інтер’єрів з Портленда, тож тепер цей заклад мав вочевидь інакший вигляд.
До вітрини було підсунуто платформу, яку покривав товстий ворсистий килим світло-зеленого кольору. Два встановлених десь поза полем зору прожектори кидали м’яке, акцентуюче світло на три виставлених там речі: годинник, прядка та старомодний буфет з вишневого дерева. Перед кожною з цих речей стояв маленький пюпітр, а на кожному пюпітрі висіла скромна бирка з ціною, але Боже мій, невже хтось при здоровому глузді насправді заплатить $ 600 за прядку, коли можна поїхати в «Економ-Дім»[103] і придбати собі «Зінгер» за $ 48.95.
Зітхнувши, Паркінс підійшов до дверей і постукав.
Буквально за якусь секунду йому відчинили, немов цей новий парубок ховався за дверима, чекаючи, коли Паркінс до них підійде.
— Інспекторе! — промовив Стрейкер з тонкою усмішкою. — Як добре, що ви завітали!
— Простий, звичайний констебль, я б сказав, — відповів Паркінс. Він підкурив «Пелл-Мелл» і помандрував досередини, — Паркінс Ґіллеспі. Приємно познайомитись, — виставив він руку. Її було підхоплено, делікатно стиснуто пальцями, які вчувалися неймовірно сильними і дуже сухими, а потім відпущено.
— Річард Троккет Стрейкер, — відрекомендувався цей лисий чоловік.
— Я так і подумав, — сказав Паркінс, роззираючись навкруги.
Вся крамниця була застелена килимовим покриттям і перебувала в процесі фарбування. Запах свіжої фарби був приємним, але під ним ніби вчувався інший, якийсь недобрий. Визначити його Паркінс не зміг; він знову обернув свою увагу до Стрейкера.
— Чим я можу вам прислужитися у цей такий чудовий день? — запитав Стрейкер.
Паркінс обернув свій лагідний погляд за вітрину, де не переставав лити дощ.
— Ох, зовсім нічим, я гадаю. Зайшов просто, щоб привітатися. Чи радше, привітати вас із приїздом у наше місто і побажати успіхів, я гадаю.
— Як це уважливо. Бажаєте кави? Чи хересу? Маю і те, й інше там, ув офісі.
— Ні, дякую, я не можу затримуватись. А містер Барлоу є?
— Містер Барлоу зараз у Нью-Йорку, у закупній поїздці. Я не очікую його повернення до, щонайраніше, десятого жовтня.
— Отже, ви відкриватиметеся без нього, — сказав Паркінс, думаючи, що, коли ціни, побачені ним у вітрині, бодай на щось натякають, у Стрейкера, безсумнівно, не буде навали клієнтів.
— До речі, як ім’я містера Барлоу?
Знов повернулася та бритвено-тонка усмішка Стрейкера.
— Ви запитуєте як уповноважена особа, як… констебль?
— Аж ніяк. Просто з цікавості.
— Ім’я мого партнера Курт. Цілком — Курт Барлоу, — сказав Стрейкер. — Ми з ним разом працювали і в Лондоні, і в Гамбурзі. А оце… — майнув він довкола рукою, — наша самовідставка. Скромно. Проте зі смаком. Ми сподіваємося заробляти не більше, ніж на прожиття. Проте обоє ми любимо старі речі, елегантні речі і маємо надію вибудувати собі відповідну репутацію в цій місцевості… можливо, навіть у всьому вашому такому прекрасному регіоні Нова Англія. Як ви вважаєте, констеблю Ґіллеспі, чи є це можливим?
— Будь-що є можливим, я гадаю, — сказав Паркінс, роззираючись навкруги в пошуку попільниці. Нічого не побачив і струсив сигаретний попіл собі в кишеню плаща. — У будь-якому разі, я надіюсь, на вас очікують найкращі успіхи, і перекажіть містеру Барлоу, коли ви з ним побачитеся, що я постараюся навідуватись.
103
«Value House» (1934–2002) — мережа демонстраційних залів, де можна було знайти потрібний товар у представлених каталогах і замовити собі доставку його додому, що обходилося дешевше за купівлю у звичайній крамниці.