— Так я й зроблю, — сказав Стрейкер. — Він надзвичайно компанійський.
— От і чудово, — сказав Ґіллеспі.
Він рушив до дверей, зупинився, озирнувся. Стрейкер пильно дивився на нього.
— До речі, як вам здався той старий будинок?
— Він потребує ще величезного обсягу роботи, — сказав Стрейкер. — Але ми маємо час.
— Гадаю, що так, — погодився Паркінс. — Припускаю, ви тут не стикалися ще з пам’лоддю?
Лоб Стрейкера наморщився:
— Паммлодью?
— З юнню, — терпляче пояснив Паркінс. — Знаєте, як вони інколи полюбляють бісити нових людей. Кидають каміння або дзвонять у двері й тікають… такого кшталту речі.
— Ні, — сказав Стрейкер. — Жодних дітей.
— Здається, що одного ми нібито втеряли.
— Справді?
— Так, — виважено сказав Паркінс. — Справді так. Зараз панує така думка, що ми можемо його й не знайти. Живого, тобто.
— Який жаль, — промовив Стрейкер безпристрасно.
— Атож-то й воно. Якщо ви раптом щось побачите…
— Я, звичайно, повідомлю ваш офіс, терміново, — знов посміхнувся він своєю крижаною усмішкою.
— От і добре, — сказав Паркінс.
Він відчинив двері і, не ремствуючи, подивився на зливний дощ.
— Ви таки пер’кажіть містеру Барлоу, що я буду радий знайомству.
— Безумовно, я так і зроблю, констеблю Ґіллеспі. Чао.
Паркінс остовпіло озирнувся:
— Чвалом?
Усмішка Стрейкера поширшала:
— Прощавайте, констеблю Ґіллеспі. Це звичайний італійський вираз, що означає «прощавайте».
— О? Ну, кожного дня дізнаєшся чогось такого нового, авжеж? Бувайте.
Він ступив під дощ і причинив за собою двері.
— Для мене він не звичайний, аж ніяк.
Його сигарета намокла. Він відкинув її геть.
У крамниці Стрейкер спостерігав за ним крізь вітринне скло. Він вже не усміхався.
Повернувшись до свого офісу в міській управі, він погукав:
— Ноллі? Ти тут, Ноллі?
Жодної відповіді. Паркінс кивнув. Ноллі був хорошим хлопцем, але розуму йому трохи бракувало. Паркінс зняв плащ, розстебнув свої галоші, сів до столу, пошукав телефонний номер у Портлендському довіднику і подзвонив. На іншому кінці взяли слухавку на першому ж гудку.
— ФБР, Портленд, агент Генраген.
— Це Паркінс Ґіллеспі, констебль самоврядного міста Єрусалимове Лігво. У нас тут один хлопчик пропав…
— Так, я пам’ятаю, — чітко проказав Генраген. — Ралф Ґлік. Дев’ять років, чотири фути три дюйми, чорне волосся, сині очі. Що це буде, заява про викрадення особи?
— Нічо’ такого. Ви можете для мене перевірити деяких чоловіків?
Генраген відповів ствердно.
— Перший, це Бенджамін Міерз. М-І-Е-Р-З. Письменник. Написав книжку, яка називається «Дочка Конвея». Двоє інших, вони, так би мовити, зшиті водно. Курт Барлоу. Б-А-Р-Л-О-У. Інший парубок…
— Цей пишеться «Курт» чи «Курдт»? — перепитав Генраген.
— Мені того не знаття.
— Окей. Продовжуйте.
Паркінс продовжив, пітніючи. Розмовляючи зі справжніми законниками, він завжди почувався дубоголовим.
— Інший парубок, це Річард Троккет Стрейкер. Дві «к» пишеться посередині Троккета, а Стрейкер так, як звучить. Цей парубок разом з Барлоу в меблевому й антикварному бізнесі. Вони тільки-но відкрили невеличку крамницю тут, у місті. Стрейкер стверджує, що Барлоу зара’ в Нью-Йорку, в якійсь закупній поїздці. Стрейкер стверджує, що вони вдвох працювали у Лондоні й Гамбургу. І я гадаю, це доволі зручна ширма.
— Ви цих людей підозрюєте у справі Ґліка?
— Я наразі навіть не знаю, чи існує така справа. Але всі вони з’явилися в місті приблизно в той час.
— Чи вважаєте ви, що існує якийсь зв’язок між цим парубком, Міерзом та іншими двома?
Паркінс відкинувся назад і скинув оком крізь вікно.
— Це, — сказав він, — одне з тих питань, які я хотів би з’ясувати.
Телефонні дроти видають дивне бриніння в ясні, прохолодні дні, майже ніби вібрують від пліток, які передаються по них, і це той звук, що не схожий на жодний інший звук голосів самотності, які ширяють у просторі. Телефонні стовпи сірі й заскалисті. Зимові морози й відлиги їх підбили до похилених поз, що здаються невимушеними. Вони не такі ділові й по-військовому статурні, як телефонні стовпи, утверджені в бетоні. Їхні окоренки чорні від гудрону, якщо вони стоять уздовж асфальтованої дороги, і запорошені пилом, якщо вздовж бічних путівців. Старі, биті негодами мітки від кігтів проявляються на їхніх поверхнях там, де вилазили щось вправляти монтери у 1946 або в 1956 чи у 1969 роках. Птахи — ворони, горобці, мандрівні дрозди, шпаки — влаштовуються на гудучих дротах і сидять в напутреному мовчанні, ба, можливо, вони чують чужорідні людські балачки крізь свої кігтясті лапки. Якщо так, їхні очі-бісеринки не виказують жодних ознак. Місто має відчуття не історії, а часу, і телефонні стовпи, здається, це знають. Якщо покласти долоню на такий стовп, ви відчуєте вібрацію від дротів глибоко в деревині, ніби там ув’язнені чиїсь душі і вони борсаються, намагаючись звідти вирватися.