— Скільки часу ви маєте намір залишатися в Лігві, Бене? — запитала Енн, демонструючи ввічливу цікавість.
— У будь-якому разі, допоки не напишеться книжка, — відповів він. — А після того не можу сказати. Тут такі гарні ранки, і повітря смакує добре, коли ним дихаєш,— усміхнувся він їй в очі. — Я можу залишитися надовше.
Вона усміхнулась йому у відповідь:
— Тут холодно взимку, Бене. Жахливо холодно.
Потім знову з’явилася Сюзен, спускаючись по сходинках в легкому жакеті, накинутому на плечі.
— Готовий? Я буду шоколадне морозиво. Начувайсь, фігуро.
— Твоя фігура не постраждає, — сказав він і обернувся до містера і місіс Нортон. — Дякую вам іще раз.
— Завжди радий вітати, — сказав Білл. — Приходь завтра ввечері з шестизарядною пакою, якщо хочеш. Нашуткуємося з того клятого Ястржемського[108].
— Це було б весело, — сказав Бен. — Але що ми робитимемо після другого іннінгу?[109]
Біллів регіт, сердечний і повнозвучний, чувся їм ще й за рогом будинку.
— Насправді я не хочу йти до Спенсера, — сказала вона, коли вони спускалися з пагорба. — Давай натомість підемо в парк.
— А як щодо мазуриків, пані? — спитав він, забавляючи її говіркою мешканця Бронксу.
— У Лігві всі мазурики на сьому годину мають бути вдома. Така міська постанова. А зараз рівно восьма нуль три.
Темрява впала на них, поки вони спускалися пагорбом, і їхні тіні то прибували, то убували у світлі вуличних ліхтарів.
— Злагідні мазурики тут у вас, — сказав він. — Ніхто не ходить до парку після темряви?
— Інколи ходять місцеві підлітки полапатися, коли в них нема грошей на драйв-ін,— сказала вона йому й підморгнула. — Отже, якщо ти помітиш, що хтось никає по кущах, роби вигляд, наче нічого не бачив.
Вони ввійшли з західного боку, який дивився на міську управу. Парк був тінистим і трохи ніби замріяним, бетонні доріжки вилися під повнолистими деревами, нишком мерехтів дитячий басейн заломленим світлом вуличних ліхтарів. Якщо хтось і був тут, Бен їх не бачив.
Вони обійшли кругом Воєнний меморіал з його довгими списками імен — найдавніші з часів Американської революції, найновіші з В’єтнаму, викарбувані під Війною 1812 року[110]. Там було шість прізвищ уродженців міста з цього, наразі останнього конфлікту, нові надрізи на міді жевріли, немов свіжі рани. Бен подумав: «У цього міста хибна назва. Воно мусило б зватися Часом». І так, ніби ця дія стала природним паростком його думки, він оглянувся в бік Дому Марстена, але його загороджувало громаддя міської управи.
Сюзен помітила його погляд, і це змусило її нахмуритись. Коли вони розстелили на траві свої куртки і сіли (паркові лави було зневажено без обговорення), вона промовила:
— Мама казала, що тебе перевіряє Паркінс Ґіллеспі. Гроші на молоко у школі мав украсти новачок, чи щось подібне.
— Вельми цікавий він персонаж, — сказав Бен.
— Мама вже провела судове слідство і винесла тобі вирок.
Сказано це було легковажно, але легковажність спіткнулася, давши прохід чомусь серйозному.
— Твоя мати не дуже до мене схиляється, авжеж?
— Ні, — сказала Сюзен. — Це випадок неприязні з першого погляду. Мені так жаль.
— Та все гаразд, — сказав він. — П’ятдесят відсотків я все одно виграю.
— Татуся? — усміхнулася Сюзен. — Просто він впізнає високий клас, коли його бачить. — Усмішка її вицвіла. — Бене, про що ця твоя нова книга?
— Це важко сказати.
Він скинув із себе лофери і зарився пальцями ніг у росяну траву.
— Хитрий викрутень.
— Та ні, я не проти тобі розповісти.
І, на власне подивування, він усвідомив, що це правда. Про роботу, що перебуває в процесі, він завжди думав як про дитину, слабку дитину, яку слід захищати й леліяти. Зайві назирачі її вбивають. Він відмовлявся бодай слово сказати Міранді про «Дочку Конвея» чи «Повітряні танці», хоча її дико інтригували обидва романи. Але Сюзен — це щось інше. У Міранди завжди був присутнім певний зондаж, її зацікавлення більше скидалось на допити.
— Просто дозволь мені подумати, як це звести докупи, — сказав він.
— А ти можеш мене цілувати, поки думатимеш? — спитала вона, лягаючи спиною на траву.
Хоч-не-хоч, він усвідомлював, яка коротка на ній спідниця; вона відкривала такий легкий підступ до позицій.
108
Carl Yastrzemski (нар. у 1939 р.) — один з провідних гравців команди «Бостон Ред Сокс» у 1961–1983 рр., введений до Залу слави бейсболу у 1989 р. (наразі йдеться про те, що у 1975 р. «Бостон Ред Сокс» програли Світову серію).
109
Inning — кожна з дев’яти основних фаз гри в бейсбол, яка не має фіксованого часу; за певного стану рахунку призначаються додаткові іннінґи.
110
Війна, що тривала між США і Великою Британією у 1812–1815 рр.; спершу почасти невдала для американців (англійці 1814 р. захопили й спалили столицю, Вашингтон), яка, втім, закінчилася підписанням мирного договору без зміни кордонів.