— Ну, за тебе, приятелю.
Бен підняв свій кухоль і відпив.
— То як там, тойво, твоє писання йде?
— Доволі незле, Пронозо.
— Я бачив, ти гуляєш з тою малою дівчиною Нортонів. Атож, вона-бо справжня цукерка. Кращої тут тобі не нашукати.
— Так, вона…
— Метте! — крикнув Проноза, сполохавши цим Бена так, що той ледь не впустив кухля. «Господи Боже, — подумав Бен, — він справді кричить, мов той півень, що прощається з цим світом».
— Метте Бьорку! — дико замахав Проноза, і якийсь сивочолий чоловік теж підняв привітально руку і почав продиратися крізь натовп.
— Оцей-во той парубок, з яким ти мусиш познайомитись, — сказав Проноза Бену. — Метт Бьорк іще той сучий син, розумака.
Чоловіку, який наближався до них, на вигляд було років із шістдесят. Високий, у чистій, розстебнутій на горлі фланелевій сорочці; його волосся, таке ж сиве, як і в Пронози, було підстрижене «їжачком».
— Здоров, Пронозо, — привітався він.
— Як ся маєш, приятелю, — відгукнувся Проноза. — Хочу, щоб ти познайомився з парубком, що живе там, у Єви. Бен Міерз. Пише книжки, справді пише. Це гарний парубок, — він поглянув на Бена. — Ми з Меттом росли разом, тіки він отримав освіту, а я болт, — хихотнув він.
Бен підвівся і обережно потис подану човником долоню Метта.
— Як ваші справи?
— Дякую, добре. Я читав одну з ваших книжок, містере Міерз. «Повітряні танці».
— Звіть мене Беном, будь ласка. Сподіваюся, вона вам сподобалась.
— Безсумнівно, мені вона сподобалась значно більше, ніж критикам, — сказав Метт, сідаючи. — Гадаю, з часом її поцінують як слід. Як живеться, Пронозо?
— Хвацько, — відповів Проноза. — Хвацько так, що кращого мені годі й бажати. — Джекі! — крикнув він. — Принеси кухля для Метта!
— Зач’кай хвильку, ти, старий пердуньо! — прокричала у відповідь Джекі, підбивши до реготу ближчі столи.
— Вона ладна дівчина, — сказав Проноза. — Дочка Морін Телбот.
— Так, — кивнув Метт. — Вчилася у мене в школі. Випуск сімдесят першого року. Її мати — п’ятдесят першого.
— Метт викладає англійську в старшій школі, — доповів Бенові Проноза. — У тебе з ним мусить буть багато за що поговорити.
— Я пам’ятаю дівчину на ім’я Морін Телбот, — сказав Бен. — Вона приходила забирати білизну на прання в моєї тітки і приносила її назад усю складену в плетеному кошику. У того кошика була тільки одна дужка.
— Ви з цього міста, Бене? — запитав Метт.
— Якийсь час я прожив тут малим. З моєю тіткою Сінтією.
— Сінді Ставенс?
— Так.
Підійшла Джекі з чистим кухлем, і Метт націдив у нього пива.
— Тоді цей світ дійсно маленький. Ваша тітка була в старшому класі, коли я перший рік викладав у Салимовому Лігві. З нею все гаразд?
— Вона померла у 1972 році.
— Мені жаль.
— Вона пішла дуже легко, — сказав Бен і знову наповнив свій кухоль.
Бенд уже закінчив свій виступ і музиканти гуртом гайнули до шинквасу. На риску стишилася гучність балачок.
— Ви повернулись до Єрусалимового Лігва, щоб написати книжку про нас? — запитав Метт.
У Бена в голові пролунав попереджувальний дзвіночок.
— У якомусь сенсі так, я гадаю, — відповів він.
— Наше містечко заслуговує на біографа. «Повітряні танці» — чудова книжка. Я думаю, що ще одна чудова книжка може народитися в цьому місті. Колись я думав, що сам можу її написати.
— Чому ж ви не написали?
Метт усміхнувся — легкою усмішкою, без жодного сліду гіркоти, цинізму чи злоби:
— Мені бракує одного вкрай необхідного інгредієнта. Таланту.
— Ти навіть вірити в таке не здумай, — сказав Проноза, доливаючи собі в кухоль рештки того осаду, що ще лишався в джбанку. — У друзяки Метта прірва таланту. Вчит’люван-ня, то чуттофа робота. Ніхто не цінує шкільних учителів, але ж вони…
Він злегка похитнувся на стільці, нашукуючи завершення. Він дедалі сильніше хмелів.
— Сіль землі, — доказав Проноза, набрав повен рот пива, скривився і підвівся.
— Прошу пардону, я поки шо піду віділлю.
Він поплентався геть, наштовхуючись на людей, окликаючи їх на ім’я. Вони терпляче або з благодушними підбадьореннями давали йому дорогу, спостерігати за його просуванням до чоловічого туалету було як спостерігати за пінбольною кулькою, що мечеться і скаче між фліперами до керувальних кнопок унизу.
— Отак відбувається руйнація чудової людини, — піднявши вгору палець, сказав Метт. Майже негайно з’явилася офіціантка і звернулася до нього: «містере Бьорку». Схоже було, ніби вона дещо шокована тим, що її колишній викладач класичної літератури може сидіти тут і напиватися з такими, як Проноза Крейґ. Коли вона відвернулася й пішла, щоби принести їм новий джбанок, Бену подумалося, що вигляд у Метта зараз дещо сконфужений.