Выбрать главу

Егей, чому я так подумав?

Без відповіді.

Він прочинив вікно-кватирку так, щоб, поки їхатиме додому, холодне повітря спрямовувалося на Пронозу, тож на той час, коли Бен завів машину в палісадник Єви Міллер, Проноза досяг туманної напівпритомності.

Бен завів його, спотикливого, по сходах на задній ґанок і в кухню, яка була слабенько освітлена жеврінням печі. Проноза застогнав, потім утробним голосом пробурмотів:

— Вона чудова дівчина, Джеку… і заміжні жінки, вони розуміють, розуміють…

Із коридору виокремилася якась тінь, і це була Єва, велетенська в старому стьобаному домашньому халаті, з волоссям, накрученим на бігуді й покритим прозорою сітчастою хусточкою. Обличчя в неї було блідим і примарним від нічного крему.

— Еде, — промовила вона. — Ох, Еде, ти так і далі продовжуєш, ой леле?

На звук її голосу очі в нього трохи відкрилися і усмішка торкнула його обличчя.

— Далі, і далі, і далі… — прокрякав він. — Хіба ти цього не знаєш краще за інших?

— Ви зможете доправити його нагору, до його кімнати? — спитала вона в Бена.

— Так, запросто.

Він міцніше вхопився за Пронозу і якось попер його нагору і коридором до його кімнати. Двері стояли незамкнені, і Бен затягнув його туди. Тієї ж миті, як Бен поклав його на ліжко, ознаки свідомості припинилися і Проноза запав у глибокий сон.

Бен на хвилину затримався, щоб роззирнутись довкола. Кімната була чистою, майже стерильною, всі речі розкладені з казарменою акуратністю. Коли він взявся розшнуровувати Пронозі черевики, з-позаду нього заговорила Єва Міллер:

— Не переймайтесь, містере Міерзе. Ідіть до себе, якщо хочете.

— Але ж його варто було б…

— Я сама його роздягну.

Обличчя в неї було серйозним і сповненим гідного, стриманого смутку.

— Роздягну його і розітру спиртом, щоби полегшити йому ранкове похмілля. Я вже робила це раніше. Багато разів.

— Гаразд, — сказав Бен і пішов нагору не озираючись. Він повільно роздягнувся, подумав, чи не прийняти душ, і вирішив, що ні. Він ліг у ліжко і так лежав, дивлячись у стелю, і ще довго-довго не засинав.

Розділ шостий. Лігво (ІІ)

  1

Осінь і весна приходили до Єрусалимового Лігва з такою ж раптовістю, як схід і захід сонця у тропіках. Демаркаційна лінія може виявитися не ширшою за один день. Але весна не найлагідніша пора року в Новій Англії — надто вона коротка, надто непевна, надто схильна без жодного попередження обернутися люттю. Та попри це, трапляються такі квітневі дні, що живуть у пам’яті навіть після того, як людина забуде доторк дружини чи відчуття беззубого ротика немовляти біля соска. Але близько середини травня сонце вже сходить із ранкового серпанку з поважною владністю і, стоячи о сьомій ранку на верхній сходинці свого ґанку з бляшанкою, у якій твій робочий обід, ти знаєш, що до восьмої години на траві вже розтане роса і курява на бічних путівцях висітиме бездонна й застигла в повітрі ще п’ять хвилин по тому, як тою дорогою проїде якась машина; і що на першу після полудня на третьому поверсі фабрики буде дев’яносто п’ять градусів і піт спливатиме тобі з рук, немов олія, і сорочка ліпитиметься тобі до спини дедалі ширшим клаптем — ну, чисто вам липень.

Але коли надходить осінь, як вона завше це робить десь після половини вересня, проганяючи літо копняками під його зрадницьку сраку, вона залишається доволі довший час, як старий друг, за яким ти скучив. Як той старий друг, що влаштовується в твоєму улюбленому кріслі, дістає свою люльку і розпалює її і заповнює день історіями про місцини, де він побував, і справи, які робив відтоді, як ви з ним востаннє бачилися.

Осінь триває весь жовтень і, в рідкісні роки, затримується на листопад. День у день небо ясне, дзвінко синє, і хмари, що пропливають по ньому, завжди зі сходу на захід — це спокійні білі кораблі з сірими кілями. День у день починає віяти вітер і ніколи не вщухає. Він підганяє тебе, коли ти гуляєш дорогами, з хрускотом топчучи листя, що нападало безумними, строкатими заметами. Цей вітер обдаровує тебе внутрішнім болем, що надходить з глибини, глибшої за розташування твоїх кісток. Можливо, він торкається чогось прадавнього в людській душі, струн родової пам’яті, яка наказує — «мандруй кудись або помри, мандруй кудись або помри». Навіть коли ти вдома, поза міцними стінами, вітер б’ється об дерево та скло і жене свою безтілесну тривогу на карнизи, і рано чи пізно ти будеш змушений відкласти те, що робив, і вийдеш подивитися. І ти можеш стати на своєму ґанку або на подвір’ї раннім надвечір’ям і дивитися, як тіні хмар перебігають пасовище Ґріффена і мчать угору Шкільним пагорбом: світло і темрява, світло і темрява, неначе віконниці богів, прочиняються і зачиняються. Ти можеш побачити, як золотушник — той, що найвпертіший, найзловредніший і найпрекрасніший з усієї новоанглійської флори — схиляється під вітром, немов якась велика й мовчазна парафіяльна громада. І якщо там не буде автівок чи літаків, якщо ніякий Дядько Джон не блукає в лісовій гущавині на захід від міста, стріляючи перепілок чи фазанів; якщо єдиним звуком буде повільне биття твого власного серця, ти можеш почути інший звук. І це буде звук життя, що скидає оберти перед своїм циклічним завершенням, очікуючи першого зимового снігу, щоби здійснити останні обряди.