Не стійте тут, царівно, благаю вас.
САЛОМЕЯ:
А над усе жахливіші його очі. Вони — як чорні діри, випалені смолоскипами у тірських килимах. Вони — як чорні печери, де мешкають дракони, як чорні печери Єгипту, де дракони облаштовують собі лігва. Як чорні озера, поверхню яких тривожать фантастичні місяці... Як думаєте, він говоритиме ще?
ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:
Не стійте тут, царівно. Молю вас, не стійте тут.
САЛОМЕЯ:
Який він змарнілий! Схожий на тонку скульптуру зі слонової кістки. На срібну статую. Я певна, він такий самий незайманий, як і місяць. Він схожий на місячний промінь, на срібну стеблину. Плоть його, мабуть, холодна, неначе слонова кістка. Я хочу подивитися на нього зблизька...
ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:
Ні, ні, царівно.
САЛОМЕЯ:
Я мушу побачити його зблизька.
ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:
Царівно! Царівно!
ЙОКАНААН:
Хто ця жінка, що дивиться на мене? Нехай не дивиться, бо я цього не хочу. Пощо вона дивиться на мене своїми золотавими очима з-під позолочених повік? Я не знаю, хто вона. І не бажаю знати. Хай вона йде. Не з нею я волію говорити.
САЛОМЕЯ:
Я — Саломея, донька Іродіяди, царівна Юдеї.
ЙОКАНААН:
Геть, донько Вавилона! Не підступай до обранця Господнього. Мати твоя наповнила землю вином своїх злочинів, і крик гріхів її долинув аж до слуху Божого.
САЛОМЕЯ:
Говори ще, Йоканаане. Твій голос для мене — немовби вино.
ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:
Царівно! Царівно! Царівно!
САЛОМЕЯ:
Говори ще! Говори ще, Йоканаане, скажи мені, що я мушу зробити.
ЙОКАНААН:
Донько Содома, не підступай до мене! Лиш затули обличчя покривалом і посип голову попелом, а тоді йди в пустелю і шукай там Сина Людського.
САЛОМЕЯ:
Сина Людського? А хто то такий? Чи він такий же вродливий, як і ти, Йоканаане?
ЙОКАНААН:
Геть, геть від мене! Я чую, як у палаці змахує крилами ангел смерті.
ЮНИЙ СИРІЄЦЬ:
Царівно, благаю, поверніться у палац.
ЙОКАНААН:
Ангеле Господній, пощо взяв ти меча свого й об’явився тут? Кого шукаєш у цім мерзеннім палаці? День того, кому судилося померти в срібних шатах, ще не настав.
САЛОМЕЯ:
Йоканаане!
ЙОКАНААН:
Хто це говорить?
САЛОМЕЯ:
Йоканаане, я закохана в тіло твоє! Тіло твоє, біле, мов лілеї в полі, якого не торкався косар. Тіло твоє, біле, неначе сніги, що вкривають гори Юдеї і сходять з вершин у долини. Троянди з саду цариці Аравії — і ті не зрівняються білістю з твоїм тілом. Ані троянди з саду цариці Аравії, запашного саду цариці Аравії, ані світанкові полиски, що лягають на листя, ані груди місяця, що туляться до грудей моря... Нема у світі нічого білішого за тіло твоє. Дай же мені до нього торкнутися!
ЙОКАНААН:
Відступися! Донько Вавилона! То через жінку зло прийшло у світ. Не озивайся до мене. Я тебе не слухаю. Я чую тільки голос Господа Бога.
САЛОМЕЯ:
Тіло твоє бридке, як у прокаженого. Воно як побілена стіна, по якій проповзли гадюки; як побілена стіна, де скорпіони звили кубло. Воно як вибілений склеп, що кишить мерзотою. Воно огидне, твоє тіло, воно огидне. А вабить мене, Йоканаане, твоє волосся. Волосся твоє — немов виноградні грона, темні виноградні грона, що обліпили лози Едому на землі Едомській. Волосся твоє — наче кедри Лівану, наче могутні кедри Лівану, у тіні яких переховуються вдень леви й грабіжники. Предовгі чорні ночі, коли місяць ховає своє обличчя, а зорі бояться, — і ті не зрівняються чорнотою з твоїм волоссям. Навіть мовчання, що в лісі замешкало, не таке чорне. У світі немає нічого чорнішого за волосся твоє... Дай же мені до нього торкнутися!
ЙОКАНААН:
Відступися, донько Содома! Не торкайся мене. Не паплюж храму Господа Бога мого.
САЛОМЕЯ:
Волосся твоє страшне. Брудне й запорошене. Воно як терновий вінець, що поклали тобі на чоло. Воно як клубок чорних змій, що звиваються довкола твоєї шиї. Ні, ні, не люблю я твого волосся... То уста твої мене манять, Йоканаане. Уста твої — наче малиновий стяг на вежі зі слонової кістки. Наче плід граната, розітнутий ножем зі слонової кістки. Квіти гранатового дерева у садах Тіри, червоніші за троянди, — і ті не зрівняються з твоїми вустами. Червоні фанфари сурем, що вістують наближення царів і наганяють жах на ворога, — й ті не такі червоні. Уста твої червоніші за стопи тих, котрі чавлять виноград на вино у великому чані. Уста твої червоніші за лапки храмових голубів, що їдять з рук жерців. Червоніші навіть за стопи того, хто вийшов із лісу, де убив лева й побачив золотавих тигрів. Уста твої — мов коралова гілочка, яку рибалки знайшли у сутінках моря, гілочка, збережена для царів!.. Уста твої — немов кіновар, яку моавитяни добувають у копальнях Моаву, кіновар, яку вони дарують царям. Уста твої схожі на лук царя Персії, пофарбований кіновар’ю й оздоблений коралом. У світі немає нічого червонішого за вуста твої... Дай же мені їх поцілувати!