У московських гонках, що пройшли за трьома етапами, наша збірна вийшла лідери, випередивши команду в НДР на 57 секунд. Після цього учасники велотуру повернулися повітряним мостом до Праги, щоб продовжити боротьбу на дорогах ЧССР, ПНР і НДР.
Перемогу в гонці-85 виборола в командному заліку збірна СРСР. Білих голубів випустили в блакитне небо над Берліном Юрій Каширін, Петро Угрюмов, Ріхо Суун, Олександр Зінов'єв, Василь Жданов і Віктор Климов. Вони не лише римували перевагу, здобуту на московських трасах, а й довели відрив од ніццьких гонщиків до 2 хвилин 5 секунд. У сучасних велогонках, де перемогу нерідко вирішують долі секунди, це значить багато.
Того ж року конгрес Міжнародної спілки велосипедистів ухвалив рішення, за ким з 1986 року нашу країну визнано рівноправним співорганізатором велогонки Миру.
— Це нова епоха в історії велогонок Миру. Це приклад того, як змагання, організоване за ініціативою газет "Руде право", "Трибуна люду" і "Нойєс Дойчланд", не зважаючи на солідний вік, все ще перебуває молодим. Я щиро вітаю ведення СРСР і редакцію газети "Правда" до повноправних організаторів велогонки Миру, яка тепер одержить новий імпульс, набуде яскравішого звучання, — поцінив цю подію Анджей Левандовський, завідуючий відділом редакції польської газети "Трибуна люду".
Наступна, 39-та велогонка стартувала 6 травня 1986 року у весняно-квітучій столиці нашої республіки. Тисячі киян тепло вітали її учасників — спортсменів Фінляндії, Сірії, Франції, Чехословаччини, Монголії, Куби, Польщі, НДР, СРСР. Аренами змагань стали центральні вулиці і площі міста, прикрашені білим цвітм каштанів і палахкотливими чашами тюльпанів — Хрещатик і Паркова алея, бульвари Лесі Українки і Дружби народів, площа Ленінського комсомолу і вулиця Січневого повстання…
Тут буде доречним нагадати, що велоспорт на Україні має давні традиції. Ще наприкінці минулого століття в Одесі було засновано перше товариство велосипедистів і побудовано трек, де блискуче виступав "академік спорту" Сергій Уточкін, який пізніше пересяде на крила і стане знаменитим льотчиком. У 30-ті роки людина на велосипеді була досить значним явищем. При самодіяльних клубах навчальних закладах, установах і великих підприємствах діяли велосипедні секції створювалися спеціальні велостоянки. Наприклад, лише в Харкові його жителям видавалося понад 90 тисяч номерних знаків для користування велосипедом ні вулицях.
Чималої слави набули перші масові велопробіги, організовані в 1935–1937 роках. Так, 30 травня 1935 року вирушили з Одеси до Владивостока п'ять велосипедистів — одесит Михайло Рибальченко і четверо киян. 14 317 кілометрів гонщики проїхали за 117 днів, долаючи в середньому 120 кілометрів за добу. У черв ні того ж року на околиці села Камрівка Дніпропетровської області стартували і тому ж напрямі сільські спортсмени на чолі з Д. Бойком. Проїжджаючи за ден по 121 кілометру, вони накрутили до Владивостока 13 974 кілометри.
15 лютого 1936 в Києві біля оперного театру взяли старт п’ять командирів-прикордонників Василь Шубін, Іван Радевич, Володимир Тимофєєв, Віктор Морєв і старший групи Липа Людмирський, щоб здійснити рекордний велопробіг на відстань, швидкість просування і витривалість.
Відважних гонщиків не зупинили ні снігові замети на дорогах України, ні весняна багнюка на Закавказзі, ні пекучі піски Кара-Кумів в Туркменії, ні виснажлив спека в Узбекистані, ні люті морози Сибіру. Один лише перелік основних етап маршруту свідчить про його грандіозність. З Києва спортсмени взяли курс на Житомир — Тирасполь — Одесу — Сімферополь — Новоросійськ — Тбілісі—Баку — Ашхабад — Ташкент — Фрунзе — Алма-Ату. Далі вони пройшли Барнаул, Іркутськ, Читу, Хабаровськ, Владивосток. Подолавши більш як 15 тисяч кілометрів, велосипедисти повернули на зворотний шлях за маршрутом Хабаровськ — Якутськ-Братськ — Красноярськ — Новосибірськ — Свердловськ — Кіров — Ленінград-Мінськ — Київ — Москва.
Складні траси довелося долати прикордонникам. Асфальтових доріг тоді майже не було, рухалися грунтівками, гірськими стежинами, степами, болотами, пустелями, буреломами тайги, річками, озерами… Нерідко йшли пішки з машинами на плечах, несучи на собі ще й запчастини, харчі, одяг, намети тощо. Сувора, агресивна ситуація склалася за Красноярськом. Несподівано вдарив 35-градусний мороз, а потім здійнялася віхола, крізь яку не було видно навіть придорожніх телеграфних стовпів, що служили орієнтирами. Однак перечікувати негоду ніхто не хотів, тож рушили залізницею по рейках. Для цього велосипеди з'єднали попарно а колеса замінили на спеціальні, із ребардами. П'ятий командирський велосипед опирався на другу рейку з допомогою ролика, виставленого на ширину колії. Усі ці завбачливі пристосування, як і самі веломашини, були виготовлені на Харкіському велосипедному заводі.