Однак кататися на "павуках" було ще вельми складно й незручно. їхнім удосконаленням захопилися майже в усьому світі. Минуло кілька десятків років і "павуків" потіснили конструкції, в яких проблема приводу розв'язувалася значно ефективніше. Певний успіх спочатку випав на велосипеди із важільно-педальним приводом, який нині застосовується у дитячих автомобільчиках. Першим представником цього сімейства став самокат шотландця Макміллана, змайстрований ним у 1839 році. Через чотирнадцять років уперше закрутилися обертаючі педалі, які придумав і приладнав до двоколіски німецький механік Фішер. Завдяки їм велосипед згодом обзавівся роликовим ланцюгом — найбільш вдалою системою приводу, що дожила до наших днів. Почалося це в 1869 році із велосипеда німецького майстра Трефца. Його ведуча шестірня з'єднувалася ланцюгом із заднім колесом. Маючи більше передаточне число, він потребував менше фізичних зусиль і давав можливість розганяти себе дужче. Його сідло кріпилося до листової ресори, що "упокорювало" поштовхи оббитих залізом дерев'яних коліс. Конструктивно цей велозразок наближався якоюсь мірою до ідеального. Однак найвдаліша геометрія велосипеда зупинилася на варіанті англійського винахідника Ровера. У 1885 році він створив велосипед із заднім колесом, що теж крутилося від ланцюга. Здавалося, на цьому припиняться всілякі роботи по дальшому вдосконаленню двоколісного екіпажа. Не вистачало одного — якби цьому велосипеду та ще м'які шини! Але тоді про них тільки мріяли.
Велосипеди XIX століття ("павук" і триколісник "Кріппер").
Питання амортизації на вибоїнах вирішив шотландський ветеринар Дж. Денлоп, який "взув" колеса в еластичні шини. Ідея, як це нерідко буває, прийшла несподівано. Спостерігаючи, як син трясеться на жорсткому самокаті, він знічев'я зупинив свій погляд на шматку шланга від садового насоса. А що, коли налити води і обтягнути ним ободи? Зробив, як намислилося. І відпали синові муки, бо зникло не лише трясіння, а й дратівливий гуркіт. Пізніше Денлоп приладнав до першої в світі шини своєрідний клапан, що тільки пропускав, але не випускав назад повітря, і поспішив запатентувати свій винахід. Через кілька років Денлоп заснував фірму, яка випускала шини також для мотоциклів і автомобілів.
Одноколісний велосипед. 1880 рік.
Напевно ж, мало хто знає: щоб зробити догідну схему двоколісного велосипеда, винахідники перебрали чимало можливих варіацій. Наприклад, тривалий час будували триколісні велосипеди (трицикли), які завдяки своїй стійкості мали більше успіху, ніж двоколісні. Крім того, на три- або квадрациклах перевозили в минулому вантажі і пошту. А як захиститися в негоду? І про це подбали винахідники, виготовляючи парасолі, накидки, намети, дашки… Наприклад, англійська фірма "Хамбер" випередила усіх своїх конкурентів: у 1897 році поставила на трицикл закритий брезентовий кузов і назвала своє дітище велолімузином.
А були й такі, що намагалися пересісти на одне і тільки одне колесо. З-поміж перших виявив таке бажання англійський умілець Джон Хобб, котрий в 1867 році змайстрував одноколісний велосипед, так званий моноцикл. Це — дерев'яне колесо діаметром понад 2 метри. Над ним кріпився стільчик, шарнірно з'єднаний з віссю колеса. "Вершник" обертав його з допомогою важельно-кривошипного механізму.
Ідею Хобба підтримали співвітчизники, які в 1900 році запропонували моноцикл навпаки — сідло і привод розмістили всередині колеса. Низька посадка і широкий обід забезпечували більшу стійкість. По суті то був міні-велосипед, вмонтований у велике колесо. їздець крутив ногами переднє колесо, зусилля передавалося через ланцюг на заднє, а те, притиснуте вагою велосипедиста, рухало велике колесо. Два опорні ролики перекочувалися по внутрішній поверхні великого колеса і водночас правили за своєрідну підвіску. Модернізований моноцикл не виправдав себе, бо скасовував принадну простоту велосипеда. Долю моноцикла взяв під своє крило цирк, де він і досі значиться як дивовижний "гастролер".