Повітря помітно посвіжішало. Річка близько.
Леонід звернув з дороги й почав обережно наближатись до води. Нічне життя йшло поволі. У траві щось шелестіло, шаруділо, пищало, хтось від когось тікав, хтось за кимось гнався.
Люди забились у будинки, вкладалися спати. А життя тече поруч з ними. Ось його голос і кипіння. Тут йому не заважає дурна людина, «цар природи». Тільки найрозумніші зрозуміли: людині вже тісно на Землі, вона виросла з неї, як дитина із старої сорочки. Вона повинна йти далі — до космосу. Леонід теж бажає піти геть. Полетіти…
Він зупинився біля води і повільно роздягнувся. Закинув голову, розвів руки й зачаровано глянув на чорне нічне небо. Зараз він дивиться зіркам просто в очі, провалюється в глибину століть, у первісний стан. Ось він уже дикун, але дикун, що має небачені можливості для підкорення простору. Могутній варвар шепоче зорям:
— Я полечу до вас. Чуєте? Полечу.
І він уже летить, а зорі мчать йому назустріч… Так буде.
Вода була тепла, спокійна. Він присів, занурившись по плечі, відштовхнувся й поплив нечутно, без жодного плескоту. Теплі струмені приємно лоскотали тіло. Було дивовижно легко.
Через чверть години Леонід вийшов на берег і витерся рушником. Одягатись не хотілося. Так приємно, коли тіло вдихає в себе ніч. Він опустився навпочіпки біля води й почав чекати сходу місяця. Коли його верхній край виринув з-за лісу, все навкруг зробилося нереальним. Жива казка…
Леонід здригнувся. Щось хлюпнуло у воді зовсім поруч. Він мимоволі відсахнувся й позадкував. Жаба сміливо вистрибнула на берег і втупила в нього лупаті очі.
— Гониш мене? Добре, зараз піду.
В цю ж мить ззаду роздався дзвінкий сміх. Гармонія зоряної ночі зникла. Леонід скочив й обернувся. Що це? Хто? Русалка? Німфа? Фея?
На нього дивилося зовсім молодесенька дівча. Її тендітний стан в купальнику й пухнасте волосся здавалися напрочуд легкими, як павутиння, в оманному світлі місяця.
Від несподіванки Леоніда знов позадкував, спіткнувся й шубовснув у річку, здійнявши безліч сріблястих бризок. Дівчина засміялася ще голосніше.
— Куди це ти, прекрасний юначе? Чи може подався до своєї нареченої? А що, віддала тобі Царівна-Жаба стрілу?
— Хто ти? — здивовано запитав він.
— Не слід так розмовляти з дівчатами, — вона ображено надула губки. — Спочатку треба самому назватися… А втім, мене звуть Селеною.
— Селена… — прошепотів Леонід. Гармонія чарівної ночі відроджувалась. — Селена… Може ти — місячне сяйво?
Це сподобалося дівчині.
— Якщо хочеш, так. Я дочка Місяця. А ти, ймовірно, водолаз? — і сміх, схожий на місячні бризки, зазвучав з новою силою. Леонід зрозумів: дурницю сказав. Почервонів і розгублено пробурмотів:
— Та ні, я льотчик.
— Льотчик? То ти, мабуть, з морської авіації, якщо тобі до вподоби вода.
— Звідки ти взялася? Ти не тутешня. Всіх місцевих я, здається, знаю. І на що ти тут?
Селена усміхнулася.
— Звідки я? Ну, якщо мої батьки — небесні світила, то я… То я звалилася з неба! — вона знову засміялася. — А навіщо я тут? Можливо мені теж до вподоби нічні купання, як і тобі, — після нетривалої паузи Селена продовжувала: — Але слухай-но, льотчику. Моя мати-Місяць уже на небі. Раніше темрява все переховувала, тепер вона може помітити нас. А батьки дуже гніваються, коли застають мене з незнайомцем. До побачення, льотчику! Я тікаю… Інакше ти змерзнеш. І тобі доведеться переходити в полярну авіацію. Так що ти мій боржник!
— І підхопивши з густої трави невеличку сумку, дівчина побігла у напрямку дороги.
— Агов, Селено! Як знайти тебе? — загукав Леонід, висунувшись з води.
— Захочеш — знайдеш! — крикнула вона у відповідь.
— Але де, де тебе шукати?..
Селена на мить зупинилась:
— На Місяці, — засміялася й швидко зникла за деревами.
Леонід вийшов з річки й довго стояв, дивлячись їй услід.
Сидіти було дуже не зручно. Спина задерев’яніла. Селені навіть здалося, що вона перетворюється на статую. На статую… Напрочуд вдала думка!
«Я мчуся у космічному просторі, немов овіяна солоними вітрами дерев’яна фігура на носі древнього фрегата. Над пультом керування схилився мужній космонавт, не менш відважний, ніж древні капітани…»
Селена дуже обережно поклала на коліна портативну друкарську машинку і розслабила втомлені пальчики. Дуже шкода, що не можна диктувати. Руки просто відвалюються. Тільки раз вона працювала за таких жахливих умов. Це було ще на Землі, два роки тому. Селена писала етюди з життя тигрів, занесених до «Червоної книги». Тепер поруч з нею не сім’я грізних хижаків, а людина. І не просто людина, а Льоня. Однак, він не повинен нічого знати. Поки не повинен. Зараз головне — закінчити репортаж. Потім можна буде вийти, взяти інтерв’ю. Ото буде сенсація! Кореспондент-жінка потай пробралася на корабель і бере інтерв’ю в космонавта-чоловіка. І не на звичайний корабель, а на випробну «раму», куди вхід усім категорично заборонено. Здається, ще нікому з журналістів таке не вдавалося… Усі лопнуть від заздрощів!