Він нерозбірливо прогарчав. Селена в душі обурилась: скільки можна дратуватись! Здається досить?.. Та він знову окриком:
— А зв’язок?! Ти заблокувала канал?
— Я! — вигукнула Селена, мстиво випнувши підборіддя. — А що? Можливо, я не хочу, щоб на нас роздивлялися твої друзяки-жононенависники, які рік пропадають на базі.
— Божевільна! Що ти накоїла! — загорлав він, почервонівши від натуги.
— Що?! Я ще їй божевільна? — вона була ображена до глибини душі.
Ні, справді, як він сміє! Жінка продерлася до нього крізь усі терни, з неймовірними труднощами дісталася на цю кляту «раму», сховалася в кабіні, чекала стільки часу, поки він скінчить свої нікчемні виміри, забезпечила таємницю зустрічі… Такий геніальний план, і ось така дяка!..
— Селено, віддай блокіратор, — вже спокійно попрохав Льоня. Вона лише мовчки мотнула головою.
— Віддай, будь ласка. Це останній шанс.
— На! — Селена пхнула йому друкарську машинку.
— Селено, віддай, — наполегливо попрохав Льоня, погладжуючи її волосся.
Від довгоочікуванного прояву ніжності у неї запаморочилося в голові, але Селена лише зціпила зуби. Іще чого!
— Я його викинула.
Льончина рука здригнулася.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Я чекала, щоб ти хоч поцілував мене. Я знала, що ти відразу вимкнеш блокування і все зіпсуєш. Тепер я шкодую! Не треба було викидати, треба було віддати тобі.
— Так, треба було.
Він відпустив її, Селена попливла вздовж кабіни, чіпляючись за стінки. Але це їй було вже майже байдуже…
— Льоню, — тихо вимовила вона.
— Дай мені п’ять хвилин, — він нахилився над панеллю бортової ЕОМ і щось гарячково обчислював.
Все зрозуміло. Вона йому набридла. Селена зіщулилася й забилася у найтемніший куточок кабіни.
— Селено, Селено, миленька моя…
Вона мерзлякувато затремтіла. Льоня обнімав її. Спрагло дихав у волосся і пошепки перепрошував:
— Ну не гнівись, рідненька. Погарячкував я. Ти права, ти. Справді, коли ми ще зможемо посидіти отак, удвох серед зірок! Це і є щастя.
Спочатку вона не відповідала. Більше задля порядку, щоб цей підступник не хизувався своєю привабливістю. Поступово дозволила йому заглянути собі в очі. Потім — стерти сльози, що набрякли двома прозорими півкульками. Перед нею ширяв у повітрі колишній Льоня. Люблячий, сильний, ніжний.
— Селено…
Вона розтанула в його обіймах.
— Селено, а про що ти писала?
Отакої! Вона незграбно підпливла до магнітофона.
— Льоню, я зовсім розгубилася. Увага, Інтерв’ю, — Селена клацнула чорною клавішею й почала задавати «вчені» запитання. Льоня відразу ж перетворився на космонавта-героя: сталеві очі, вольове підборіддя, широкі вилиці. Тільки цей сучасний ковбой, що залюбки підкоряє космічних мустангів, чомусь іноді дивився на годинник…
Після «вчених» почалися особисті запитання:
— Ваш вік?
— Тридцять три.
— Вік Христа! А що ж ви досягли? Він навернув багатьох у свою віру!
— Я зробив корисніше: «обкатав» п’ятнадцять ракетних двигунів.
— Ваш улюблений колір?
— Місячний, — він зиркнув на годинник.
— Який політ був найскладнішим?
— Останній.
— Розкажіть, будь ласка, докладніше.
— Із задоволенням. Політ «рами» тільки здається простим: старт, рух по прямій лінії у суворо окресленому режимі, заплановані маневри, посадки. Ні. Цей корабель недарма прозвали «рамою». Тут все підпорядковано одній меті: гранично зменшити вагу. Нічого зайвого! Вузька кабіна, начинена найнеобхіднішим обладнанням, система забезпечення життя мінімальна, — Леонід задоволено глянув навкруг.
— Міцні кронштейни зовні. До розйомів кріпляться баки з пальними та двигун, що випробовується. Нічого зайвого: пального, чи азоту у випадку плазмового двигуна — обмаль.
— Тоді в чому ж складність польоту? — запитала Селена, скориставшись паузою. Взагалі, про це можна було і не питати. Вона чудово знала, за що її коханий любить «раму» і за що не любить. Але репортаж для глядачів.
— В останньому польоті сталося несподіване: на борт прошмигнув «заєць», точніше «зайчик», — Льоня багатозначно глянув на Селену. Вона все ще нічого не розуміла. — Тендітна така «зайчиха», красива. Але ж кілограмів шістдесят п’ять в одязі, шоломі. Якщо не більше. Додамо рюкзачок з водою, їжею, друкарською машинкою, магнітофоном, касетами та запасними блоками живлення. Десь я чув, що маленькі, тендітні журналісточки тягають за плечима два-три пуди. Чи не так?
— Це що, інтерв’ю? — у грудях ворухнулися недобрі почуття. Він знову поглянув на годинник.