Я все розповів Інні: про мою зустріч з незвичайною жінкою у магазині, про діда, про порчу. Вона спухала дуже уважно, і коли я закінчив, відповіла:
— Ось бачиш: отже така дівчина існує.
Після невеличкої паузи, вона продовжила:
— Я була дуже обурена цією звісткою. Ти мене розумієш? Той чоловік порадив як помститися тобі Він на поліг на тому, щоб я забрала у тебе папку з розрахунками і віддала її йому.
Я посміхнувся і спитав:
— Він хоч пояснив, навіщо вона йому?
— Ні. Але він сказав, що копи ти дізнаєшся, що папка у нього, то поїдеш за нею додому, там залишишся і не будеш більше мене турбувати. Одружишся.
Інна замовкла, і я побачив, що вона плаче. Я обняв її.
І на цей раз вона не ухилилась від моїх обіймів.
— Чому ж ти не віддана йому папку, а повезла її додому? — спитав я через хвилину, копи вона заспокоїлася.
— Тому що перед тим як її віддати, я розмовляла з Віталиком.
— Ну і…
— Він наполягав на тому, що ти мене кохаєш. Він сказав, що знає тебе дуже давно, і ніякої іншої дівчини у тебе немає. Що той чоловік мене обманув, що це все було зроблено для того, щоб вкрасти твої розрахунки. Віталик казав, що вони дуже важливі, що після того, як ти виступив з ними на міжнародній конференції, було багато пропозицій і таке інше… Отже, я заплуталася і не знала, кому вірити.
— Бідна дівчинко, — сказав я і поцілував її.
Морські хвилі, набігали, торкаючись нас, і відкатували назад.
Поїзд віз мене до Києва. Я сидів один у купе, і дивився на миттєво пробігаючі стовпи та дерева. На столі лежав мій зошит, в якому одна на одній були записані формули та числа. Добре все ж таки, що моя папка знайшлася. Я був радий цьому, і в той же час великий сум панував у моїй душі, бо спільної мови з Інною ми так і не знайшли. Раптом мої думки були перервані. Двері купе відчинилися, і зайшов чоловік років п’ятдесяти, який привітався зі мною.
— Добрий день, — відповів я, і уважно подивився на людину.
Це був незнайомий мені чоловік, але у мене з’явилося відчуття, що я його десь бачив…
Супутник сів напроти мене і почав виймати з своєї сумки речі. Я знову заглибився у свої розрахунки, коли почув його запитання:
— Відпочивали?
Я з зацікавленістю подивився на попутника. Він вже встиг переодягтися і сидів у спортивному костюмі, тримаючи у руках свіжий номер газети. Де ж я його бачив?
— Ні, — відповів я після паузи. — їздив у справах.
— Бізнес?
— Знову не вгадали, — засміявся я. — Наука.
— Що? Яка зараз наука? Не смішіть! Ви — молодий, здоровий, енергійний хлопець. Скоріш за все, якась любовна пригода. Вгадав?
— Майже, — відповів я.
— Ну, будемо знайомі. Іван Іванович Клопов. Викладаю в університеті, у Києві.
— Невже? Я теж викладаю в інституті. Андрій.
— О, то ви справді їздили по науці?!
— Так. І по любовних справах також.
— Ви так кажете про це… Що, невдачі?
— Є трішки… — я не хотів продовжувати розмову.
Тому взяв у руки свій зошит, і зробив вигляд, що заглибився у схеми, формули і слова.
— Ви ще молода людина. Але я хочу сказати, що в коханні завжди чекає програш… В будь-якому разі. Навіть якщо люди кохають один одного, все рівно з часом їх чекає розчарування.
Тут постукали у двері, і провідник запропонував чай.
— Нам два! — відповів за себе і за мене Клопов. — Давай поїмо, бо я вже зголоднів.
Він став діставати з сумки харчі. Я теж витяг свої скромні запаси.
— Мені здається, що я вже десь вас бачив. Від вас віє щось знайоме і тривожне…
— Та ні, — заперечив Клопов. — Ми не бачилися. Ти просто прийняв в штики те, що я казав про кохання. Це природно…
У мене сало з хлібом застряли у горлі.
— А що ти розглядаєш у зошиті? Якісь формули?
— Так. Це мої розробки.
— Щось важливе? Дисертація?
— Може і буде дисертація, — я вже не витримував. — Вибачте, я вийду.
Я поклав зошит на стіл, встав і вийшов з купе. Поїзд підходив до станції Шевченка. Я вирішив вийти на зупинці і пройтися по перону. Я знав, що ця станція вважається вузловою, і поїзд стоятиме щонайменше п’ятнадцять хвилин.
— Хлопче, купи груші. Дуже смачні, — до мене підійшла бабця з відром груш, але я не дивився на неї, бо побачив, як з сусіднього вагону вистрибнула дівчина, що за описам тітки у магазині і Інни була схожа на мою «наречену».
Вона швидко проскочила біля мене і зникла у будинку вокзалу. Я рушив за нею. В душі вирував океан дивних емоцій. Невже я зараз про щось нарешті дізнаюсь…