В залі очікування було дуже людно, і я на мить злякався, що вже не знайду дівчину. Я побачив її біля кас. Вона поставила свою сумку на підлогу і уважно вивчала розклад руху пасажирських поїздів.
— Вам допомогти? — спитав я, підходячи до неї.
Вона повернулася до мене обличчям, і я зрозумів, що я її не знаю, і взагалі, що вона не могла бути кимось мені ані в минулому, ані в майбутньому.
— Ні, дякую, — сухо відповіла вона, і я відійшов до прилавка з газетами.
Мій мозок працював безперебійно, і у цю ж мить видав найжахливішу інформацію. Я пригадав, де бачив свого попутника. Це була людина, яку малював Петро Миколайович! Я здригнувся. Але моєму мозку цього виявилося замало, і він сказав ще два слова, від яких защемило у душі: «Дядя Вітя»!
Я кинув на поличку журнал, який розглядав і побіг до вагону. Через секунд десять я відчинив двері свого купе, і… Не було вже ні мого попутника Клопова, ні його речей, ні мого зошита, який я залишив на столі.
Я знову вибіг на платформу, але відчував, що шукати його безнадійно.
— Молодий чоловіче, ми рушаємо. Заходьте у вагон.
Я повернувся до свого купе, і витяг сумку. На моє щастя, другий зошит був на місці.
Що ж це відбувається? Виявляється, у мене дійсно є ворог. Тобто, все правда. Він назвався «Іваном Івановичем», але ім’я скоріш за все не є справжнім.
Петро Миколайович зустрів мене з радістю. Коли я закінчив йому розповідати про все, що трапилось у ці два дні, він спокійно відповів:
— Я зразу ж побачив, що у тебе поле деформоване, і деформоване від народження.
— Як це? Ви ж казали, що порча. Я навіть на свою біду зустрів його, свого ворога. А тепер ви кажете, що це у мене від народження.
— Андрій, сядь і заспокойся. Тут немає протиріччя.
— Ви можете мені допомогти?
— Спробую, — знову просто відповів Петро Миколайович.
— Отже, ви розумієте цю виняткову ситуацію, у яку я потрапив?
— Так, розумію. Але не тішся: твоя, як ти кажеш, ситуація не є винятковою. Навіть більше, вона дуже поширена.
— То ви мені можете пояснити.
— Так. Ти і сам би дійшов до розкриття цієї таємниці, якби тобі дати ще час.
— Ви маєте на увазі ось це? — спитав я після невеличкої паузи, виймаючи з сумки зошит, який залишився у мене.
— Так, про це. Мабуть тому і хотіли цей зошит у тебе відняти, бо комусь дуже не хочеться, щоб ти просвітився…
Настала пауза у розмові Ми мовчки поринули у свої думки Мені здалося, що поруч стоїть дід Микола і посміхається.
— Мені здається, все, що відбувалося зі мною в останні гри дні — це результат мого лікування, яке почав ваш батько.
— Ти, Андрію, зараз знаєш майже все про себе сам. То розповідай. Розповідай те, до чого ти прийшов.
— Головне, я почав відчувати, що моє життя відокремлене від мене. Я сам по собі, воно само по собі.
— Вітаю. Це великій успіх у духовних дослідженнях, — посміхнувся Петро Миколайович. — Продовжуй.
— Ніби в мене вкрався вірус, який штовхає мене на дії, які не принесуть мені та оточуючим щастя. Знаєте, все, що я робив, не є те, що б я хотів робити. Це внутрішнє… Зовні у мене нічого у житті не виходило, щоб я не задумав. Казали, що це порча. Але після зустрічі з дідом Миколою я гадаю, що сам так роблю, бо мені не вигідно, щоб я «з головою поринув ужиття». Що є недруг, який все робить для того, щоб моє життя повністю заволоділо мною, щоб я досяг успіхів у професіональній діяльності, у особистому житті, у творчості. Але я підсвідоме роблю так, що все ламається. Природно допустити, що я захищаюсь від того життя, яке мені кимось нав’язується. Якась своєрідна захисна реакція. Захисна реакція на життя. Дивно звучить. Прямий шлях до шизофренії. Чи не так?
— Шлях до звільнення, — відповів Петро Миколайович, і додав, більше звертаючись до самого себе. — Нарешті я знайшов те, що шукав.
— Я не розумію.
— Вибач. Сам того не розуміючи, ти зараз знаходишся на крок від таємниці життя. Я навіть тобі заздрю. Не смійся — це так. У такому стані людина — як би сказали релігійні діячі — може побачити Бога.
— І ви, науковець, таке кажете?
— Тут наука ні до чого. Наскільки ти знайомий з Біблією?
— Читав.
— І що ти думаєш про неї.
— Кажуть, що вона Книга Життя.
Петро Миколайович чекав на більш розгорнуту відповідь, і я продовжив:
— Мабуть, тому що там описана історія життя, історія розвитку всесвіту.
Петро Миколайович, здавалося, був задоволений моєю відповіддю. Після паузи він сказав:
— Там записана історія розвитку людини.
— Ну, так, — відповів я. — Створення людини, Адама. Потім — Єва. Потім — гріхопадіння, і так далі… Ну і що?