Я застав його на роботі. Він був приємно здивований моїм приходом. Ми майже зразу ж вийшли з контори і вирішили піти пішки, прогулятися по парку Слави над Дніпром. Виявилося, що я попав на свято. Сьогодні його донці, Ганні, виповнилося шість років, і я, звичайно ж, був запрошений…
— Після того, як гості розійдуться, ти у мене і заночуєш, — сказав Віталік, коли ми були у парку, а потім запитав: — А Інна що?
— Залишилася вдома.
— Чому?
Я йому все розповів. Потім він декілька хвилин обдумував все, що почув.
— А я? — запитав він. — Що я існую тільки у твоїй уяві? Нічого собі…
— Все не так! — запевнив я друга. — Наскільки я зрозумів, цей світ існує також об’єктивно, як і той, мій. Цей світ тільки для мене перестане існувати. Розумієш?
— Отже, тут нічого не зміниться? Тільки зникнеш ти? А це вже не мало!
Я подивився на Віталіка. Він засміявся:
— Вибач, але я не вірю! — сказав він.
— Мені також не віриться. Але так можна дійсно багато чого пояснити.
— Що саме?
— Все. Все, що з нами відбувається….
Дома у Віталіка було дуже людно. Прийшли всі близькі родичі і друзі Ганусі. Один з них, п’ятирічний Валерко, весь час кружляв біля мене. Він сидів поруч зі мною за столом, а потім просив з ним погратися. І я погоджувався…
— А знаєш? — заявив він. — Я тебе не буду називати Андрієм. Ти не Андрій.
— Невже? — засміявся я. — А як же мене звуть?
— Юрко. Ти будеш дядько Юра!
— Та що ти таке говориш! — пожурила його мати. — Тоді я тебе буду звати Іваном. Згода?
— Ні, — запротестував Валера. — Не хочу.
— А називати іншим ім’ям дядю Андрія хочеш?
— Бо він не дядя Андрій, а дядя Юра, — стояв на своєму маленький Валерка.
— Добре, Валя, — заспокоював я його маму. — Хай називає мене як хоче. Це ж дитина.
Віталік багатозначно подивився на мене.
У палаті лікарні було тихо. На єдиному ліжку лежав молодий хлопець. Здавалось, він спав. Поруч з ліжком у кріслі сиділа дівчина і весь час дивилася на хворого. Вона іноді розслаблялася, закривала очі і поринала у дрімоту. Але майже зразу ж прокидалася і тривожно дивилася на хлопця. Ніби все було гаразд, і ось вона вигукнула і покликала медичну сестру. Через декілька секунд у палаті з’явилася жінка у білому халаті.
— Щось трапилось. Віто? — спитала вона.
— Мені здалося, що він блимнув очима.
— Не може бути, — відповіла жінка і глянула на осцилограф. — Піду, покличу лікаря.
Вона вийшла, а Віта знову подивилася на хлопця і здригнулася. Очі у нього були відкриті, і він уважно дивився на дівчину.
— Юро? Ти мене чуєш?
— Віто? Де ми?
— Слава Богу, ти прокинувся.
— Що? Що трапилося?… У мене болить голова. Я… — Юра хотів піднятися, але не зміг.
— Лежи, не ворушися. Зараз прийде лікар.
— Лікар? Це лікарня? Чому я у лікарні?
— Ти нічого не пам’ятаєш?
— Я спав. Спав і бачив дивовижний сон. Ніби все життя пройшло там, уві сні. А скільки… скільки я… спав?
— Три дні.
Здавалося, що ця звістка приголомшила хлопця. Він знову закрив очі. Але через мить запитав:
— А ти? Ти була тут всі три дні?
— Так, звичайно. Але… я дещо чула. Коли ти… спав, то декілька разів кликав якусь Інну. Хто це?
Юра слабо засміявся.
— Ревнуєш? Такої дівчини не існує. Вірніше, не існує тут у нас.
— Вона зі сну?
— Так. Вона просто мені наснилася. І не тільки вона. Віталій, дід Микола, Володимир Максимович, Микола Петрович… А знаєш, там, уві сні, майже всі мої друзі і знайомі мали імена, які починалися на букву «В», навіть, ворог… Тепер я розумію, чому так було.
— Чому ж.
— Тому, що ім’я найдорожчої людини у світі, людини, яку я кохаю, теж починається на букву «В», — відповів Юра і взяв Віту за руку.
Тут двері палати відчинилися, і зайшло п’ятеро людей у білих халатах.
— Так, хворий прокинувся, — посміхнувся лікар, підійшов до Юри, і уважно подивився у вічі. — Ти популярний у народі.
— Чому? — запитав Юра.
— Не встиг ти прокинутися, а на тебе вже чекає лист.
— Лист? Дайте його Віті, хай прочитає. Але спочатку скажіть, чому ви сказали: «один хворий…»?
— Юро, я тобі не встигла сказати, — відповіла замість лікаря Віта. — Твій дядя, Віктор Іванович, раптово зник.
— Дядя Вітя? Цікаво…
Віта розгорнула здвоєний папір, який їй дала жінка, і прочитала наступне:
— «Добрий ранок, Юрку! Я радий, що все пройшло гаразд. Бажаю тобі щастя і любові. Ніколи вже не потрапляй у такі ситуації. А якщо щось трапиться, то знай, що у тебе є друг, який завжди допоможе. Хай щастить… Петро Миколайович». Хто це? Теж людина зі сну?