… Ішла вже друга половина дня; чаклун лишався нерухомим. Люди, що заходили до печери, не дуже хвилювалися. Вони очікували… А біль у сонячному сплетінні не слабшав. Моя свідомість, яка донедавна перебувала у вигляді туману, стала густішати. Наче між дощовими хмарами пробігає блискавка, так само в свідомості блиснула перша думка: а що як я не повернусь? За нею одразу ж друга: але ж тоді я не зроблю того, заради чого жив. І знову я опинився в «Букіністі» поруч з вузькоплечим двометровим чоловіком, дослухався до тихого шелесту сторінок книги, яку він гортав; крадькома поглядав на загадковий усміх, який, здавалося, колись дуже давно було намальовано на його обличчі. «Якщо енергія — цариця світу, то ентропія — тінь її», — казав той усміх. А ще він казав, що ентропія, а по-простому безлад, зростає тільки в напрямку від минулого до майбутнього. А з цієї посилки тягнулися дивовижні висновки. Виходило, що в природі в перспективі мусить усе перемішатись. Спершу подібне, потім подібне з віддаленим, а в далекому майбутньому живе з неживим. Серед людей, отже, найперше не стане націй, потім рас, далі з’явиться гібрид людини із звіром, ще далі — гібрид того монстра з комахою, ще далі з рослиною, а потім — з каменем… От яку думку намагався прищепити лукавий Кудря. Але ж, якщо в це повірити, то треба визнати процеси монстризму не тільки природними, а й невідворотними. А тому марно чинити їм опір. Хоч в логічній споруді, яку він колись зводив, і не було видимих протиріч, але в ній усе ж існувала замаскована цеглина, витягнувши яку, можна було звалити всю споруду. Ні-ні… я мусив повернутися, щоб віднайти ту цеглину. Вперше, відколи моє Я перебувало в неприродному стані, вслід за думкою наступило бажання. Правда, кволе. Але все ж це було бажання повернутись…
За життя я зазнав кількох спалахів бажання поставити всі крапки над «і» у фундаментальних законах світобудови.
І щораз, як я починав над тим замислюватись, в мене вливалася невідома енергія, і я відчував, що прилучаюсь до невідомої системи, крізь яку протікали невідомі струми. Водночас логіка поступалась місцем інтуїції, думки скидалися більше на поетичні образи. Я перебував на межі свідомості й інстинкту… Я завів собі зошита, до якого дописував усе, що пов’язане з ентропією. Ви запитаєте, що мною рухало? Бажання дошукатись істини: чи справді світ підстерігає безлад і теплова смерть. В одній цитаті писалося: «Якщо маємо два відра з холодною і гарячою водою, то ми можемо скористатися різницею температур між ними для запуску машини, яка виконує корисну роботу. Якщо ж воду обох відер перемішати в одному баку, то вже з однорідної температури корисної роботи не добудемо». Згадуючи ту цитату, я щораз ніби чув скрадливий голос Кудрі: «А хіба є принципова різниця між відром гарячої води і Сонцем». «Немає, чорти б його вхопили, немає! — відповідав я подумки Кудрі. — Але чому ж тоді за такого сильного прагнення матерії до перемішування, є крила у птаха і плавники у риби, чому з хаосу розчину випадають кристали чіткої будови?» Після тих моїх заперечень уявна голова на довгій шиї обкутувалася парою і тоді мені ввижався тільки холодний полиск її очей… Той особливий стан душі, який наставав у мені щораз, як починав займатися ентропією, зветься натхненням. Тепер я вже знаю напевне, що це не що інше, як вихід людського Я за межі свідомості і дотикання до загальнолюдського розуму… Той стан, в якому я перебував, витаючи над своїм скаліченим тілом, багато в чому нагадував інтуїцію, інстинкт, рефлекс…
Між тим день хилився до вечора. Старший нападників, які вдосвіта ще познищували сліди вчорашньої трагедії, нервував, дедалі частіше зазирав у печеру. Хоча зайти не наважувався. І селяни проявляли неспокій. На їхній пам’яті сеанс оживлення ще ніколи так довго не затягувався.
А в посольстві тим часом забили тривогу. Там вирішили, що мене викрали з метою отримати викуп. На батьківщину не повідомляли, очікували, поки зловмисники подадуть звістку. Не сиділи, склавши руки урядовці. З допомогою парламентарів вступили в контакт з усіма відомими угрупуваннями. Але жодне, як і те, до якого належали учасники, не визнали себе причетними до того. Все замикалося на учасниках нападу. Навіть односельці чаклуна не знали правду, але й те про що вони знали, не зважаючи на глуху місцину, в якій причаїлося село, рано чи пізно мусило просочитися до загалу. Тому так непокоївся командир повстанців.