Та ось чаклун знову ожив — перевернувся горілиць. Сяєво довкола його тіла помітно послабшало, але все ж перекривало світіння будь-кого з односельців, що купками сиділи в заростях і на стежці. Проте воно було вже нерівномірним, а у вигляді джерел, ні — фонтанів на тілі, їх було сім: в сонячному сплетінні, на середині грудей, горлі, чолі і на маківці, — це по вертикалі, а по горизонталі — на серці і симетрично з правого і лівого боків. Якщо вертикальні і горизонтальні точки з’єднати прямими, то вийде хрест. До речі, й на моєму тілі у тих самих місцях пульсували джерельця силових полів. І тільки в одному місці — в сонячному сплетінні — сяєво було досить помітним. Та й аура навколо мого тіла значно посилилась.
І тут я побачив чаклуна. Не тіло, котре лежало нерухомо поряд з моїм — щось інше. Воно ніби було часткою мого Я. Але водночас це був старий африканець, який переступив риску дозволеного, щоб допомогти мені повернутись. Він був здивований моїми тривогами. «Теж мені, вигадав проблему! Теплова смерть Всесвіту, безлад… Та поки існують рух і енергія, нічого такого не станеться. Бо з безладу виникає порядок. Втім, як і з порядку часом — безлад. Це такі ж поняття, як ліве і праве…» Але я не міг би стверджувати, що це сказав чаклун, а не я. Наші свідомості немов би злилися. Втім, ми теж були частками чогось великого і безмежного. «Якщо тобі вже так свербить торкнутися істини, — знов сказав Мірамба, — поміркуй над категорією носія руху, його потенціалом і ємкістю, та спроектуй все на людське суспільство. І ти побачиш, що порядок виникає тільки на межі різноманітностей. Змішання ж різноманітностей, надто в закритій системі, призводить до хаосу. Отут твій Кудря має рацію. Ти побачиш, що зливання — річ така ж неприродна, як і злочинна. А найбільший злочинець той, хто посягає на різноманітність».
Раптом від сильного болю потьмянів світ. Моє Я входило в якийсь тісний тунель. Це відбувалося не в просторі, а в іншій — невідомій системі координат.
… Довкола на стінах і стелі печери рясніло безліч петрогліфів. Там були полювання на слона і двобій воїна з левом, військові дії між племенем високих людей і пігмеями. Попри нестерпний біль у плечі й голові, я подумав, що малюнки, хоч і були схематичними, але мали свою метрику оцінки майстерності. В основі її лежали точність руху і дії. Це було щось середнє між ієрогліфом і малюнком. На деякі сцени можна було дивитись як на полотно і читати їх як письмо. Було там чимало теїстичних символів, смисл яких негоден був я розгадати. Несподівано завважив, що не бачу свого тіла, як і тіла чаклуна, і що лежу горілиць з відкритими очима. Вперше майнула думка: «але ж я повернувся!..» Я не знав, — радіти чи плакати. Все було якимось тьмяним і похмурим. До того ж дошкуляв біль. Спробував сісти, і мені це вдалося, поряд лежав Мірамба. Він витягнувся немов струна. Довкола його тіла, як і мого, не було й натяку на якесь світіння. Лице чаклуна, колись зморшкувате, з виразом хитрості й владності, тепер, здавалося, було лице іншої людини — мудрої і благородної. Пересилюючи біль у плечі я нахилився до нього. В розплющених його очах не залишилось ні краплини життя.
Сонце хилилося до заходу. Промені його, подолавши зарості мімози, падали на стіни печери рухливим золотим мереживом. Раптом потемнішало. Вхід заступила постать. То був старший нападників. На мить він вкляк, а тоді зробив кілька швидких кроків і спинився вражений біля мене.
— Ти живий? — нарешті запитав він португальською, тамуючи невпевненість, ніби звертався до мерця.
— Живий, — відказав я теж по-португальськи.
— О, диво! — вигукнув він, а далі почав казати щось мовою банту — швидко-швидко.
Скоро я збагнув, що він звертався з подякою до чаклуна, ще не здогадуючись, що старий мертвий. Та скоро, коли минула хвиля потрясіння, військовий запідозрив лихе. Нагнувся над Мірамбою, заглянув у вічі, помацав пульс. Тоді швидко, ніби труп старого перебував під високою напругою, відсмикнув руку.
Повстанець був практичною людиною. Він звернувся до мене рішучим голосом: «Рухатись зможеш?»
Замість відповіді я спробував підвестись. Але одразу ж і впав. Сили в ногах не було. Тоді він підхопив мене під пахви, щоб допомогти, але відчувши як обм’якло моє тіло сказав: «Ні, не зможеш. — А далі пробубнів. — Тільки ж не віддай богові душу».
А мені подумалось: «Ну, якщо вже повернувся, то чого б мав рипатись туди сюди…»
Несподівані, драматичні колізії почалися тільки-но мене, а потім і Мірамбу винесли з печери. Дочекавшись нарешті дива, селяни кричали, сміялись як діти. Кожне хотіло побачити мене — живого на власні очі. Стежка була вузька, і вони лізли в колючі кущі, обдираючись до крові. Скоро ті кущі повиламували й повитоптували. З гори стало видно савану — жовто-руду, із зеленими парасольками акацій і баобабів. Під впливом того, що сталося зі мною, люди на мить забули про чаклуна. Та як тільки його тіло поклали на стежку, гамір вщух і стало тихо-тихо. А відтак почалося щось неймовірне. Репетували жінки, плакали діти й чоловіки. Тільки повстанці робили все спокійно й чітко: поклали мене на тент і, піднявши, швидко понесли. Горе селян за мить змінилося на гнів і агресивність. Вони кинулися слідом з криками: