— Любий докторе, не турбуйтеся ні про що! Не слухайте цього молодого чоловіка. У нього, звичайно, найкращі наміри, але ж він не має досвіду. Звіртеся на нас! Ми про все подбаємо.
Друзі мої зовсім приголомшені. Дружина просто помирає від хвилювання. Тоді ми з Пальмером збираємось на «військову раду».
Я вже знаю, що радіо не працюватиме. Ну, й нехай! Місяць тому я про нього навіть і не думав. Людина, що потерпіла від корабельної аварії, не має радіо. Треба пливти.
Але оскільки вітер несприятливий, ми зможемо вирушити тільки наступного дня. Отже, радіотехніки матимуть зайві двадцять чотири години.
Я ніколи не забуду останніх слів мого журналіста. Він вів радіорепортаж з катера, що мав відбуксирувати нас 25 травня у відкрите море.
— Ми будемо вас запитувати по радіо! Відповідайте нам: крапка — так, тире — ні. Прощавайте, докторе! Крапка — так, тире — ні, крапка — так, тире…
Відтоді, як у пресі з'явилося повідомлення про нашу експедицію, від цікавих і журналістів не було відбою. В останні тижні я не міг більше працювати, бо репортери просто переслідували мене.
Через сенсаційний галас, знятий навколо нашої майбутньої експедиції, підготовка до відплиття проходила в несприятливих умовах. Звичайно, преса повинна тримати читачів у курсі всіх подій. Але, на жаль, переважна більшість читачів швидше цікавиться незвичайними анекдотами, ніж фактами. Сталося так, що преса не тільки неправильно висвітлила мету нашої подорожі, але й зовсім її дискредитувала в очах багатьох людей. Основний наголос газети робили на «сенсаційності» експедиції в Середземне море, зовсім забуваючи про справжню її мету: випробувати людей і спорядження. Мимоволі ми стали героями відділу хроніки. Насправді ж Середземне море, як уже я казав, було для нас лише репетицією, та й годі. Але варто було нам виявити страх чи відмовитись од експедиції, як ми стали б посміховиськом.
У занадто великій увазі преси до цієї незвичайної подорожі крилася серйозна небезпека, бо наш експеримент суперечив загальновизнаним нормам і здоровому глузду.
Мене вважали за єретика з багатьох міркувань. Адже ми хотіли на човні, зовсім не пристосованому для морського плавання, досягти заздалегідь наміченого географічного пункту. Ця перша єресь обурювала інженерів і моряків. Багато спеціалістів запевняли нас, що в найкращому разі ми досягнемо Перських островів. Небезпечнішою була друга єресь, що суперечила загальновизнаній думці, ніби людина не може жити виключно продуктами моря й пити солону воду.
Нарешті одна «серйозна» газета рішуче виступила проти нас. «Навіть досвідченим морякам на кораблі, — писала вона, — не завжди вдається подолати розбурхане море, вітри та течії. А що ж казати про новачка! І ця людина, не вагаючись, довіряє своє життя і життя товариша хисткій шкаралупці, не перевіреній навіть морським інспектором».
Після цього я назвав свого човна «Єретиком».
На наше щастя, чимало авторитетних осіб підтримувало нас. Завдяки особистому втручанню заступника міністра військово-морського флоту я одержав дозвіл на плавання. Тепер «Єретик» міг нести французький прапор до самих берегів Америки.
СЕРЕДЗЕМНЕ МОРЕ
ВІДПЛИТТЯ
24 травня, тільки-но почало світати, ми зібралися в маленькому порту Фонв'єй. Всі журналісти одразу ж кинулися до нас із запитаннями. Задовольнивши їх, я почав перевіряти спорядження, складене в надувний човен.
Натовп цікавих дедалі збільшувався, хоч відплиття призначене на третю годину дня — в цей час вітер дужчає.
Десь о другій годині приходить судовий виконавець і накладає печатки на наші банки з харчами, які ми беремо з собою на той випадок, якщо експеримент з харчуванням дарами моря не вдасться. Крізь натовп фотографів і репортерів проштовхується представник Океанографічного музею і повідомляє мене, що ні в суботу, ні в неділю жодне з суден музею не зможе відбуксирувати нас у відкрите море.
Справа в тому, що наш надувний човен не міг пливти проти вітру. Щоб стати справді «потерпілими», треба було відійти у відкрите море миль за десять, бо при сильному зустрічному вітрі нас усе одно прибило б до берега. Відбуксирувати нас мало тільки якесь інше судно.
Саме того дня в порту стояв американський крейсер, і капітан його погодився надати в наше розпорядження один із своїх швидкохідних катерів.
Натовп усе збільшувався. Тепер вітер подув з південного заходу, і якби ми відпливли, то вже давно опинилися б біля берега. Цілком зрозуміло, що зіваки, яким добре-таки набридло стовбичити, з нетерпінням очікували тієї миті, коли, нарешті, наш човен залишить порт. Але ми знову відклали відплиття, тому що капітан американського крейсера пообіцяв відбуксирувати нас на світанку наступного дня. Довідавшись про це, багато хто з глядачів і навіть деякі журналісти почали лаяти нас, звинувачуючи в містифікації; вони марно згаяли час і були страшенно сердиті.