Невже нічого не можна зробити, щоб їх врятувати?
А коли можна, то як саме?
Я перечитав легендарні оповідання та історії про потерпілих корабельну аварію, але вони здалися мені сповненими того відчаю, коли будь-яка боротьба уявляється марною, а будь-яка надія — безглуздою.
2 липня 1816 року фрегат «Медуза» викинуло на піщану мілину за сто вісімдесят кілометрів од узбережжя Африки. На спорудженому нашвидкуруч плоту, який буксирували шлюпки, розмістилися сто сорок дев'ять чоловік — пасажири, солдати і кілька офіцерів. При досить загадкових обставинах буксирний канат розірвався, і пліт понесло в Атлантичний океан. На плоту було шість бочонків вина й дві бочки прісної води. Пліт було знайдено через дванадцять днів, але в живих лишилося тільки п'ятнадцять чоловік. Десять з них уже помирали і загинули відразу ж, як тільки їх узяли на борт корабля.
14 квітня 1912 року пасажирський трансатлантичний пароплав «Титанік» наскочив на айсберг. Він потопав кілька годин. Перші кораблі прийшли на допомогу через три години після загибелі пароплава, а в рятувальних шлюпках і катерах уже було чимало мерців та божевільних. Цікаво, що серед тих, хто поплатився божевіллям або смертю за свій панічний страх, не було жодної дитини, молодшої десяти років. Діти були ще в досить розумному віці.
Такі приклади зміцнили моє переконання, що моральний фактор мусить відігравати вирішальну роль. Статистичні дані, які свідчать, що дев'яносто процентів жертв гинуть протягом перших днів після корабельної аварії, стали раптом зрозумілими і ясними. Адже щоб померти від голоду чи спраги, потрібно значно більше часу.
Коли корабель поринає в безодню, людині здається, що разом з нею увесь світ іде на дно. Втрачаючи палубу під ногами, вона втрачає одночасно мужність і розум. Якщо навіть людина в цю хвилину знайде рятувального човна, вона й тоді ще не врятована, бо завмирає там, пригнічена нещастям, бо вона вже більше не живе.
У нічному мороці, віддана на волю течії та вітру, тремтячи від страху перед безоднею, боячись і шуму, і спокою, ця людина, зборена жахом, уже за якихось три дні перетворюється на мерця. Не море, не голод, не спрага убили вас, жертви легендарних морських катастроф! Гойдаючись у самотньому човні на хвилях, під жалібне квиління чайок, ви вмерли від страху…
Я остаточно переконався, що більшість потерпілих на морі гинуть задовго до того, як фізичні або фізіологічні умови стануть для них справді смертельними.
Як же боротися з відчаєм, що вбиває швидше і вірніше за будь-які фізичні страждання?
ПРИГОТУВАННЯ
У вересні 1951 року один із моїх супротивників у запливі через Ла-Манш, Жан Ван Хемсберген, подзвонив мені по телефону і запропонував узяти участь в морській прогулянці: треба було випробувати новий тип рятувального човна.
Закінчивши чергування в госпіталі, я йду на берег, де Жан демонструє мені гумового надувного човна, схожого на майбутнього «Єретика», тільки трохи меншого за розмірами. Цей човен має форму підкови, а за корму йому править широка дошка. О 16-й годині ми вирушаємо у випробне плавання з підвісним мотором.
— Може, попливемо у Фолкстон? — пропонує Жан.
Я погоджуюсь, і ми беремо курс норд-норд-вест до маяка Південний Фуланд, що час від часу вказує нам шлях спалахами світла в темряві.
Здіймається вітер, море хвилюється, «Хіч-Хайкер» (так зветься наш човен) блискуче витримує іспит, і о 23-й годині ми входимо в англійський порт.
Погода тим часом зовсім зіпсувалася. Розпочався один із штормів, на які таке щедре Північне море. І хоч ми тепер повністю довіряємо нашому «Хіч-Хайкеру», все ж вирішуємо дочекатися затишшя. Ми хотіли вийти в море у понеділок, але це виявилося справжнім безумством. Хоч-не-хоч, довелося чекати. А тут, як навмисне, не розпогоджується! Мабуть, у госпіталі вже почали серйозно турбуватися про мою долю.
Нарешті, о 9-й годині ранку, у вівторок, ми залишаємо фолкстонський порт, незважаючи на всі умовляння друзів, і виходимо в розбурхане море… В таку негоду вийти з порту настільки важко, що ми починаємо вагатись: вирушати чи ні. Але дослід занадто вже привабливий. Справді, хіба корабельна аварія трапляється тільки в хорошу погоду і хіба в трьох випадках із чотирьох не доводиться плисти розбурханим морем на благеньких суденцях?
Ніс нашого човника раз по раз занурюється у хвилі, і ми побоюємося, що кожної миті мотор може залити водою. Та ні, поки що все йде чудово. «Хіч-Хайкер» швидко пливе собі морем, яке сьогодні зовсім пустинне. Па-де-Кале — це відоме перехрестя морських шляхів, де звичайно панує пожвавлення, сьогодні нагадує пустелю. Рискуючи щохвилини власним життям, ми нарешті о 18-й годині дістаємося до узбережжя поблизу Віссана. Перемогу здобуто!